Розділ 3

— Засідання у Ґарштангу, у вузькому колі — це також традиція?

— Ще й яка. Довга й продиктована практичними міркуваннями. Бувало так, що обряди чародіїв були бурхливі й доходило до досить активного обміну поглядами. Під час одного з таких обмінів куляста блискавка пошкодила зачіску й сукню Ніни Фьораванті. Ніна, присвятивши тому рік роботи, обнесла мури Ґарштангу неймовірно сильною аурою й антимагічною блокадою. З того часу в Ґарштангу не діє жодне закляття, а дискусії проходять спокійніше. Особливо коли не забувають забирати в диспутантів ножі.

— Розумію. А та самотня вежа, вище Ґарштангу, на самій верхівці, що воно таке? Якась важлива будівля?

— Це — Тор Лара, Вежа Чайки. Руїна. Чи важлива? Імовірно, що так.

— Імовірно?

Чародій сперся на балюстраду.

— Згідно з ельфійськими переказами, Тор Лара поєднана — начебто телепортом — із таємничою й до сьогодні не знайденою Тор Зіреель, Вежою Ластівки.

— Начебто? Вам не вдалося виявити того телепорту? Не вірю.

— І слушно робиш. Ми виявили портал, але його довелося заблокувати. Були протести, усі рвалися експериментувати, кожен хотів прославитися як дослідник Тор Зіреель, міфічної оселі ельфійських магів і мудреців. Утім, портал був незворотньо викривлений і перекидає хаотично. Були жертви, тож його заблокували. Ходімо, Ґеральте, стає холодно. Обережно. Ступай тільки по темним плитах.

— Чому тільки по темних?

— Ці будівлі — руїни. Вологість, абразія, сильні вітри, сіль у повітрі — все те фатально впливає на мури. Ремонт коштував би надто дорого, тож ми користуємося ілюзією. Престиж, розумієш.

— Не зовсім.

Чародій ворухнув долонею, і тераса зникла. Вони стояли над прірвою, над безоднею, яка їжачилася внизу зубами скель, що стирчали з піни. Вони ж стояли на вузькому пасі темних плит, розіп’ятому, наче трапеція, між ґанком Аретузи й колоною, що пітримувала терасу.

Ґеральт із зусиллям утримав рівновагу. Якби був він людиною, а не відьмаком, утримати б її не зумів. Але навіть він був заскоченим. Його різкий рух не минув уваги чародія, та й на обличчі мали відбитися зміни. Вітер шарпав його на тонкій кладці, прірва кликала зловісним шумом хвиль.

— Ти боїшся смерті, — констатував з усмішкою Вільгефорц. — Ти її боїшся.

Лялечка з ганчірок дивилася на них очима з ґудзиків.

— Він обманув тебе, — буркнула Йеннефер, притуляючись до відьмака. — Не було небезпеки, він напевне страхував себе й тебе левітаційним полем. Він би не ризикував… Що було далі?

— Ми перейшли в інше крило Аретузи. Він провів мене у велику кімнату, схоже, що був це кабінет когось із викладачок, може навіть ректорки. Ми всілися за стіл, на якому стояв пісочний годинник. Пісок сочився. Я відчув запах парфумів Лідії, я знав, що вона була в кімнаті до нас…

— А Вільгефорц?

— Поставив питання.