Розділ 2

— Утім, хотів би я, — молодик поклав руку на руків’я меча, — бути поряд із тобою. Для охорони й оборони… Чи дозволиш?

— Дозволю, — Цірі не знала, чому вираз люті на обличчі абрикосової панни дає їй таке задоволення.

— Це я її охороняю та захищаю! — Фабіо задер голову й глянув на зброєносця із викликом. — І я також із нею йду!

— Панове! — Цірі нашорошилася і задерла ніс. — Більше гідності. Не штовхайтеся. Усім вистачить.

Кільце глядачів захвилювалося і забурчало, коли вона сміливо наблизилася до клітки, майже відчуваючи дихання обох хлопців у себе на зашийку. Виверна люто засичала й зашамотілася, у ніс ударив зміїний запах. Фабіо голосно засопів, але Цірі не відступила. Підійшла ще ближче й простягнула руку, майже торкаючись клітки. Потвора кинулася на пруття, гризучи ті зубами. Натовп знову захвилювався, хтось скрикнув.

— Ну й що? — Цірі обернулася, гордовито взявши руки в боки. — Померла я? Отруїла мене ота нібито отруйна потвора? Такий з неї василіск, як з мене…

Перервала, побачивши раптову блідість, що покриває обличчя зброєносця і Фабіо. Блискавично розвернулася і побачила, як два прути клітки розлазяться під напором розлюченого ящера, вириваючи з рами заіржавлені гвіздки.

— Тікайте! — зайшлася з усіх сил. — Клітка розпадається!

Глядачі із криками кинулися до виходу. Кілька намагалося пробитися крізь полотнище, але тільки заплутали в ній себе й інших, поперекидалися, утворюючи верескливий клубок. Зброєносець схопив Цірі за плече саме тоді, коли вона намагалася відскочити, в результаті чого обоє вони спіткнулися, заточилися і впали, перекинувши також і Фабіо. Кудлатий песик торговки почав лаяти, віспуватий — мерзотно лаятися, а цілковито дезорієнтована абрикосова панна — перелякано пищати.

Пруття клітки виламалися із тріском, виверна вирвалася назовні. Віспуватий зіскочив з помосту й намагався втримати її тичкою, але потвора вибила ту одним ударом лапи, скрутилася і шмагнула його хвостом із колючками, перетворюючи віспувату щоку на криваву кашу. Сичучи й розпростовуючи покалічені крила, виверна злетіла з помосту, кинувшись на Цірі, Фабіо й зброєносця, які все намагалися піднятися з землі. Абрикосова панна зомліла й упала на місці навзнак. Цірі напружилася для стрибка, але зрозуміла, що не зуміє.

Врятував їх кошлатий песик, який вирвався з рук торговки, яка впала, заплутавшись у шести своїх спідницях. Тоненько гавкаючи, собацюра кинувся на потвору. Виверна засичала, підвелася, наступила на песика кігтями, скрутилася зміїним, несамовито швидким рухом і уп’яла йому зуби в зашийок. Песик заскавчав дико.

Зброєносець зірвався на коліна, сягнув до боку, але вже не знайшов руків’я, бо Цірі була швидшою. Блискавичним рухом вихопила меч із піхов, підскочила ближче в півоберті. Виверна підвелася, відірвана голова песика звисала з її зубастої пащі.

Усі вивчені в Каер Морені рухи, як здалося Цірі, виконалися самі, майже без її волі й участі. Вона тяла заскочену зненацька виверну в черево й відразу закрутилася, ухиляючись, і ящір, що кинувся на неї, упав на пісок, бризкаючи кров’ю. Цірі перескочила над ним, уміло уникаючи свистячого хвоста, певно, точно й сильно рубанула потвору в зашийок, відскочила, рефлекторно виконала непотрібне вже ухиляння і відразу додала ще раз, тепер перерубавши хребці. Виверна скрутилася і стала нерухомою, тільки вузлуватий хвіст іще тремтів і звивався, розкидаючи навколо пісок.

Цірі швидко тицьнула зброєносцю скривавлений меч у руку.

— Уже все! — крикнула до натовпу, що все ще тікав і до глядачів, які продовжували виплутуватися з полотнища. — Потвору вбито! Той мужній рицар зарубав її на смерть…

Раптом відчула тиск у горлі й вирування у шлунку, в очах їй потемнішало. Щось зі страшною силою гепнуло її у сідниці, так, що аж зуби клацнули. Вона роззирнулася невпевнено. Те, що її ударило, — було землею.

— Цірі… — прошепотів Фабіо, стоячи біля неї на колінах. — Що з тобою? Боги, ти бліда, наче труп…

— Шкода, — пробурмотіла вона, — що ти себе не бачиш.

Люди товклися навколо. Кілька штурхали тіло виверни киями й коцюбами, кілька обдивлялося віспуватого, решта вітала героїчного зброєносця, безстрашного драконозабійцю, єдиного, хто зберіг холоднокровність і запобіг різанині. Зброєносець приводив до тями абрикосову панну, все ще із легким остовпінням споглядаючи на клинок свого меча, покритий розмазаними смугами крові, що вже підсихала.

— Мій герою… — абрикосова панна опритомніла й закинула зброєносцеві руки за шию. — Мій рятівнику! Мій коханий!