Розділ 2

— Аякже!

— Стихни, паняночко! — крикнула торговка із песиком. — Не заважай! Хочемо подивуватися і послухати!

— Цірі, припини, — прошепотів Фабіо, штовхнувши її убік. Цірі пирхнула на нього, потягнувшись до кошика за наступною грушкою.

— Перед василіском, — рябий почав говорити голосніше в шумі, який здійняли глядачі, що почали грізно бурчати, — будь-яка тварина тікає, щойно шипіння його почує. Кожен звір, навіть дракон, та що я там, кокодрил навіть, а кокодрил — неможливо страшенний, хто бачив його, той знає. Тільки одне звірятко не лякається василіска, й це куниця. Куниця, коли потвору побачить у пустелі, то бігцем до лісу скоренько біжить, там тільки їй одній зілля знане знаходить і з’їдає його. Тоді отрута василіска вже куниці нестрашна, й тоді та загризти його на смерть може…

Цірі пхикнула сміхом і зімітувала губами протяжний, майже непристойний звук.

— Гей, мудрило! — не витримав віспуватий. — Якщо тобі щось не до смаку, то виходь! Не примушую ані дивитися тебе на василіска, ані слухати про нього!

— Це ніякий не василіск.

— Так? А що воно, пані премудра?

— Виверна, — заявила Цірі, відкидаючи хвостик грушки й облизуючи пальці. — Звичайна виверна. Молода, невеличка, голодна й брудна. Але виверна й тільки. На Старшій Мові — віверн.

— Ач, гляньте! — крикнув віспуватий. — Яка вумна й учена нам тут трапилася! Стули писок, бо я тобі…

— Гей-гей! — відізвався світловолосий молодик в оксамитовому береті й позбавленому герба вамсі зброєносця, який тримав під руку тоненьку й бліденьку дівчину в сукні кольору абрикоса. — Тихіше, пане звіролове! Не погрожуйте шляхтичці, аби я вас тим мечем суворо не покарав. Та й щось мені тут обманом запахло!

— Яким обманом, молодий пане лицарю? — аж захлинувся віспуватий. — Бреше та шмар… Хтів сказати: помиляється та шляхетно народжена панна! Це — василіск!

— Це виверна, — повторила Цірі.

— Яка там верна! Василіск! Гляньте тільки, який страшний, як шипить, як клітку кусає! Які зубиська має! Зубиська, кажу, як у…

— Як у виверни, — скривилася Цірі.

— Як ти зовсім з розуму впала, — віспуватий увіткнув у неї погляд, якого не постидався б й автентичний василіск, — то наблизься! Підійди, аби він на тебе дихнув! Ураз усі побачать, як ти копита відкинеш, від отрути посинівши! Ну, підійди!

— Прошу, — Цірі вишарпнула руку з хватки Фабіо й ступила крок уперед.

— Не дозволю того! — крикнув світловолосий зброєносець, кинувши свою абрикосову подружку й загороджуючи Цірі шлях. — Не може того бути! Занадто ти, мила дамо, ризикуєш.

Цірі, яку ще ніхто так не титулував, трохи почервоніла, глянула на юнака й затріпотіла віями так, як багато разів випробовувала на писарчуку Ярре.

— Немає ніякого ризику, шляхетний рицарю, — посміхнулася звабливо, всупереч пересторогам Йеннефер, яка й далі часто нагадувала їй приказку про дурня і сир. — Нічого зі мною не станеться. Оте нібито отруйне дихання — то бздури.