Розділ 2

— Визирни ще раз крізь дірку й побач, що вони роблять.

— Гмм… — Цірі закусила нижню губу, потім схилилася, наблизила око до шпарини. — Пані Йеннефер стоїть біля верби… Обриває листки й грається своєю зіркою… Нічого не говорить і зовсім не дивиться на Ґеральта… А Ґеральт стоїть поряд. Опустив голову. Й щось говорить. Ні, мовчить. Ой, а обличчя в нього… Дивне обличчя…

— Дитяче легко, — Любисток знайшов у траві яблуко, витер його об штани й оглянув критично. — Він саме просить її, аби вона вибачила йому різноманітні дурнуваті слова та вчинки. Вибачається за нетерплячість, за брак віри й надії, за завзятість, за примхи й пози, для чоловіка негідні. Вибачається за те, що колись не розумів, що колись розуміти не хотів…

— Це неможлива неправда! — Цірі випросталася і різким рухом відкинула чубчик із чола. — Ти все придумуєш!

— Він вибачається за те, що тільки зараз зрозумів… — Любисток задивився у небо, а голос його набував ритму, властивого баладам. — За те, що хтів би зрозуміти, але боїться, що не зможе… За те, що не зрозуміє аніколи. Пробачається і просить про вибачення… Гмм, гмм… Значення… Сумління… Призначення? Усе банально, зараза…

— Неправда, — тупнула Цірі. — Ґеральт аж ніяк так не говорить! Він… узагалі не говорить. Адже я бачила. Стоїть там за нею і мовчить…

— У тому й полягає роль поезії, Цірі. Говорити про те, про що інші мовчать.

— Дурнувата та твоя роль. А ти все вигадуєш!

— У цьому також полягає роль поезії. Гей, я чую від ставка якісь піднесені голоси. Визирни швиденько, подивися, що там діється.

— Ґеральт, — Цірі знову приклала око до діри в мурі, — стоїть із опущеною головою, а Йеннефер страшенно на нього верещить. Верещить і вимахує руками. Ой-йой… Що воно може значити?

— Дитяче легко, — Любисток знову дивився на хмарки, що пливли по небу. — Тепер вона вибачається перед ним.