Розділ 1

— О, знаю, пане. О, я ще дещо бачив кілька днів тому…

— Що бачив?

Аплегатт швидко доповів про пригоду в Анхорі. Дійкстра слухав, схрестивши потужні руки на грудях.

— Професор… — сказав у замисленні. — Гаймо Кантор і Короткий Якса. Уконтропупені відьмаком. В Анхорі, на тракті, що веде до Горс Велену, інакше на Танедд, до Ґарштангу… Але Левенятко мертве?

— Що кажете, пане?

— Неважливо, — Дійкстра підвів голову. — Принаймні для тебе. Відпочивай. А на світанку — у путь.

Аплегатт з’їв, що йому принесли, полежав трохи, від втоми так і не змруживши очі, перед світанком уже був за брамою. Жеребчик був і справді швидкий, але норовистий. Аплегатт таких коней не любив.

На спині, між лівою лопаткою та хребтом, щось нестерпно свербіло, мабуть, блоха його вкусила, поки він дрімав у стайні. А почухати було ніяк.

Жеребчик затанцював, заіржав. Гонець дав йому острогою і перейшов у галоп. Час підгонив.

— Gar’ean, — просичав Кайрбре, вихиляючись з-за гілки дерева, з якого він спостерігав за гостинцем. — En Dh’oine aen evall a stráede!

Торувіель зірвалася з землі, підхоплюючи й припасовуючи меча, носком чобота штурхнула в стегно Яевінна, який дрімав поряд, спершись на стінку ями. Ельф зірвався, засичав, обпікшись гарячим піском, на який він сперся долонею.

— Que suecc’s?

— Вершник на дорозі.

— Один? — Яевінн підняв лук і колчан. — Кайрбре? Тільки один?

— Один. Наближається.

— То візьмемо його. На одного д’ойне менше.

— Заспокойся! — Торувіель схопила його за рукав. — Навіщо нам те? Ми повинні провести розвідку, а потім приєднатися до командо. Ми повинні вбивати цивільних на дорогах? Чи так виглядає битва за свободу?

— Саме так. Посунься.

— Якщо на дорозі залишиться труп, то будь-який патруль, що тут проїде, підніме тривогу. Військо почне на нас полювати. Перекриють броди, можемо тоді мати проблеми із переправою!

— По цій дорозі мало хто їздить. Поки вони побачать труп, ми будемо вже далеко.