Розділ 1

Аплегатт здригнувся. Питання ставив той, який сидів у тіні, із якої він тепер вийшов, стаючи поряд із гінцем. Волосся мав біле, наче молоко, стягнуте на чолі шкіряною пов’язкою, чорна куртка — набита срібними заклепками, високі чоботи. Над правим плечем полискувало кулясте оголів’я перекинутого через спину меча.

— Куди дорога веде?

— Куди королівська воля пожене, — холодно відповів Аплегатт. На подібні питання ніколи не відповідав інакше.

Біловолосий мовчав якийсь час, допитливо дивлячись на гінця. Мав він ненатурально бліде обличчя і дивні темні очі.

— Королівська воля, — сказав він нарешті неприємним, трохи хрипким голосом, — напевне наказує тобі поспішати? Напевне, треба тобі в дорогу?

— А вам що до того? Хто ви є, щоб мене підганяти?

— Я ніхто, — біловолосий усміхнувся паскудно. — Й тебе не підганяю. Але на твоєму місці я б поїхав звідси якнайшвидше. Не хотілося б, щоб із тобою сталося щось погане.

На такі заяви Аплегатт також мав випробувану відповідь. Коротку й вузлувату. Необразливу й спокійну — але таку, що точно нагадувала, кому служить королівський гонець і що загрожує тому, хто гінця б відважився образити. Але в голосі біловолосого було щось, що стримало Аплегатта від звичайної відповіді.

— Мушу дати перепочинок коню, пане. Годину, може дві.

— Розумію, — кивнув біловолосий, після чого підвів голову, прислухаючись, здавалося, до голосів, що долинали знадвору. Аплегатт також нашорошив вуха, але чув тільки цвірінькання.

— Тоді відпочивай, — сказав біловолосий, поправляючи ремінець меча, що йшов навскоси через груди. — Але не виходь на подвір’я. Що б не відбувалося — не виходь.

Аплегатт утримався від питань. Інстинктивно відчував, що так буде краще. Схилився над мискою і відновив виловлювання нечисленних шкварок, що плавали в супі. Коли ж підвів голову, біловолосого в залі не було.

За хвильку на подвір’ї заіржав кінь, застукали копита.

До заїзду увійшло троє чоловіків. При їхньому вигляді корчмар узявся швидше витирати кухоль. Жінка із немовлям ближче присунулася до чоловіка, який дрімав, розбудила його штурханом. Аплегатт трохи підтягнув до себе табурет, на якому лежали його пояс і корд.

Чоловіки підійшли до шинквасу, швидкими поглядами обводячи й оцінюючи гостей. Ішли вільно, побрязкуючи острогами й зброєю.

— Вітаю мосьпанство, — корчмар відкашлявся. — Чим можу служити?

— Горілкою, — сказав один, низький і кремезний, із довгими, наче в мавпи, руками, озброєний двома зерріканськими шаблями, що навхрест висіли за спиною. — Ковтнеш, Професоре?

— Позитивно охоче, — погодився другий чоловік, поправляючи насаджені на гачкуватий ніс окуляри зі шліфованих, забарвлених у синь кристалів, оправлених у золото. — Тільки б трунок не був фальшованим жодними інгрідієнціями.

Корчмар налив. Аплегатт зауважив, що руки його трохи тремтіли. Чоловіки сперлися попереками на шинквас, без поспіху потягували з глиняних чарочок.

— Мосьпане господарю, — відізвався раптом той, в окулярах. — Супоную, що проїздили тут недавно дві дами, інтенсивно прямуючи в бік Горс Велену?