Розділ 1

— Туди багацько хто їде, — буркнув господар.

— Інкримінованих дам, — сказав без поспіху очкарик, — не могли ви не зауважити. Одна з них є чорноволосою й екстраординарно вродливою. Посідає вороного жеребчика. Друга, молодша, світловолоса й зеленоока, вояжує на кобилі в яблука. Були тут?

— Ні, — випередив корчмаря Аплегатт, раптом відчуваючи холод по спині. — Не було.

Сіро-пір’яна небезпека. Гарячий пісок…

— Гонець?

Аплегатт кивнув.

— Звідки й куди?

— Звідки й куди королівська воля пожене.

— Жінок, про яких я розпитував, на тракті ти акцедентально не зустрічав?

— Ні.

— Щось швидко ти заперечуєш, — гарикнув третій чолов’яга, високий і худий, наче тичка. Волосся він мав чорне й блискуче, наше вишмаруване жиром. — І не здається мені, щоб ти сильно згадував.

— Облиш, Гаймо, — махнув рукою очкарик. — Це гонець. Не чини суб’єкцій. Як зветься ця станція, господарю?

— Анхор.

— До Горс Велену яка дистанція?

— Га?

— Скільки миль?

— Я миль не міряв. Але буде зо три дні їзди…

— Кінно?

— Колесно.

— Гей, — упівголоса заволав раптом той кремезний, випростуючись і виглядаючи на подвір’я через широко відчинені двері. — Кинь-но оком, Професоре. Що воно за один? Чи то, бува, не…