Розділ 6

Невдовзі після того на їхньому шляху з’явилася ще один чималий піщаний майданчик, аж до краю скель, що її оточували, всіяний викопаними в піску ямами. Цірі зі страхом приглядалася — деякі ями були чи не вдвічі більшими за ту, де вони недавно билися за життя.

Вона не відважилися перейти майданчик, лавіруючи між ямами. Цірі була переконана, що ями були пастками для необережних жертв, а монстри із довгими кліщами, які там сиділи, були загрозою виключно для тих жертв, які до ям потрапляли. Дотримуючись обережності й тримаючись від ям подалі, можна було б перетнути піщані терени навпростець, не боячись, що котрась із потвор вилізе й почне за ними ганятися. Вона була впевнена, що ризику немає, але вирішила не ризикувати. Схоже, єдиноріг мав подібну думку — порскав, форкав і відбігав, відтягуючи її від піщаного поля. Вони зробили гак, широко оминувши небезпечні терени, тримаючись скель і кам’янистого ґрунту, під яким жодна з бестій не зуміла б прокопатися.

Ідучи, Цірі не спускала з ям ока. Кілька разів бачила, як зі смертельних пасток били уверх фонтани піску — потвори поглиблювали та підновлювали свої садиби. Деякі ями були настільки близько одна до одної, що пісок, викинутий одним монстром, потрапляв до інших пасток, збуджуючи потвор, що там сиділи, й тоді розпочиналася страшезна канонада й кілька хвилин пісок свистів і бив навколо, наче град.

Цірі роздумувала, на що ті потвори полюють у безводній та мертвій пустелі. Відповідь прийшла сама — з однієї із найближчих ям по широкій дузі вилетів якийсь темний предмет, із тріском упавши десь неподалік від них. Після короткої хвилі вагання вона збігла зі скельного майданчика на пісок. Тим, що вилетіло із ями, був труп гризуна, схожого на кроля. Принаймні хутром. Бо трупик був скорченим, твердим і сухим, наче віхтя, легкий і порожній, наче пухир. Не було в ньому ані каплі крові. Цірі здригнулася — уже знала, на кого та мерзота полює і як живиться.

Єдиноріг застерігально заіржав. Цірі підвела голову. У найближчій околиці не було жодних ям, пісок був рівним і гладким. І на її очах той рівний і гладкий пісок видувся і здуття те швидко посунуло в її бік. Вона кинула сухий труп і швиденько втекла на скелі.

Рішення оминути піщане поле виявилося досить слушним.

Вони пішли далі, оминаючи навіть невеличкі розсипи піску, ступаючи виключно по твердому ґрунту.

Єдиноріг ішов повільно, шкутильгав. З його скаліченого боку все ще текла кров. Але все ще не дозволяв їй підійти та оглянути себе.

Піщана смуга значно звузилася і почала звиватися з боку на бік. Дрібний і сипучий пісок поступився грубому щебеню, а тоді й гальці. Ям вони не бачили вже досить довго, тож вирішили йти виточеним піском шляхом. Цірі, хоча голод і спрага почали їй дошкуляти знов, рухалася тепер швидше. Була надія. Кам’яниста стрічка виявилася ніякою не стрічкою — була дном річки, що текла з боку гір. У річці не було води, але річище вело до витоків — надто слабких і малих, щоб наповнити водою потік, але ж, мабуть, достатніх, щоб напитися.

Вона йшла швидше, але мусила сповільнитися. Бо сповільнився єдиноріг. Ішов із явним зусиллям, шкутильгав, тягнув ногу, ставив копито набік. Коли настав вечір, він ліг. Не встав, коли вона підійшла. Дозволив їй оглянути рану.

Ран було дві, з обох боків спухлого, розжареного стегна. Обидві рани були гарячими, обидві кривавили, разом із кров’ю з обох тік липкий, смердючий гній.

Потвора виявилася отруйною.

Наступного дня погіршало. Єдиноріг ледь ішов. Увечері ліг на каміння і не хотів уставати. Коли вона присіла біля нього, потягнувся до пораненого стегна носом та рогом, заіржав. В іржанні тому був біль.

Ропа текла все сильніше, запах був мерзотним. Цірі витягла кортик. Єдиноріг тоненько пискнув, спробував підвестися, звалився задом на каміння.

— Не знаю, що я маю робити… — хлипала вона, дивлячись на клинок. — Насправді не знаю… Напевне, рану треба надрізати, витиснути гній та отруту… Але я не вмію! Можу зашкодити тобі ще більше!

Єдиноріг спробував підняти голову, заіржав. Цірі всілася на камені, обхопивши голову долонями.

— Не навчили мене лікувати, — сказала гірко. — Навчили мене вбивати, пояснюючи, що таким чином зумію рятувати. Була то величезна брехня, Конику. Обдурили вони мене.

Надходила ніч, швидко темнішало. Єдиноріг лежав. Цірі гарячково думала. Назбирала будяків і бадилля, що в чималій кількості росло на берегах пересохлої річки, але Коник не хотів того їсти. Голову він безвладно поклав на каміння і не намагався її підводити. Тільки блимав оком. На писку його з’явилася піна.

— Я не можу тобі допомогти, Конику, — сказала вона здавленим голосом. — Немає у мене нічого…

Окрім магії.