Розділ 5

— Не кресли. Й коротше. Хто переміг?

— Ви чули, пане? — один із регістраторів, задиханий і спітнілий, продерся крізь групу, що оточувала стіл. — Прибув гонець із поля! Ми перемогли! Битву виграно! Вікторія! Наш, наш день! Розбили ми ворога, розбили наголову!

— Тихіше, — скривився Евертсен. — Голова розривається від цих ваших криків. Так, я чув, чув. Розбили ми ворога. Наш день, наше поле, й вікторія також наша. Теж мені, велика сенсація.

Комірники й регістратори стихли, дивлячись на свого начальника здивовано.

— Ви не радієте, пане комірнику

— Радію. Але вмію робити це тихо.

Регістратори мовчали, переглядаючись. Щенята, — подумалося Евертсену. — Молокососи збуджені. Їм я, зрештою, не дивуюся, але ж — прошу! — там, наверху, навіть Менно Коегорн й Елан Траге, та навіть сивобородий генерал Бребан, верещать, підстрибують із втіхи й луплять себе по спинах. Вікторія! Наш день! А чий він мав бути? Королівства Едірн і Лирія зуміли разом мобілізувати три тисячі кінноти й десять тисяч пішого жолдацтва, з яких одна п’ята була заблокована, відрізана по фортах і фортецях уже з перших днів вторгнення. Частина армії, що залишилася, мусила відступити для охорони флангів, яким загрожували глибокі рейди легкої кавалерії і диверсійні удари загонів скойа’таелів. Інші п’ять чи шість тисяч — причому не більше, ніж тисяча двісті рицарів, — прийняли битву на полях під Альдерсбергом. Коегорн кинув на них тринадцятитисячну армію, у тому числі десять панцирних хоругвів, цвіт нільфгардського рицарства. А тепер утішається, ричить, валить буздиганом об стегно й вимагає пива… Вікторія! Велика мені справа.

Різким рухом він згорнув і зібрав до купи мапи й нотатки, що застилали стіл, підвів голову, подивився навколо.

— Увага, — сказав нелюб’язно. — Даватиму доручення.

Підлеглі застигли в очікуванні.

— Кожен із вас, — почав він, — чув учора промову, виголошену паном фельдмаршалом Коегорном до хорунжих і офіцерів. Тож звертаю увагу мосьпанства, що те, що фельдмаршал говорив до військових, вас не стосується. Ви маєте виконати інші накази й завдання. Мої накази.

Евертсен замислився, потер лоба.

Війна замкам — мир хатам, — сказав учора командирам Коегорн. Ви знаєте таке правило, — додав він одразу після того, — ви вчили його у військовій академії. Правило це працювало до сьогодні, але завтра ви маєте про нього забути. Від завтра працюватиме інше правило, яке тепер буде девізом війни, яку ми ведемо. Той девіз, як і мій наказ, звучать: війна всьому, що живе. Війна всьому, що може горіти. Ви маєте залишити після себе випалену землю. Від завтра ми перенесемо війну за лінію, за яку ми відступимо після підписання мирного договору. Ми відступимо, але там, за лінією, має залишитися випалена земля. Королівства Лирія й Едірн мають перетворитися на попіл! Згадайте Содден! Зараз настав час помсти!

Евертсен голосно відкашлявся.

— Перш ніж вояки залишать там спалену землю, — сказав до мовчазних регістраторів, — вашим завданням буде витягти з тієї землі й з тієї країни все, що зможете, все, що зможе примножити багатство нашої вітчизни. Ти, Одегасте, візьмешся за завантаження і вивіз уже зібраного й поскладованого врожаю. Те, що є на полях і що не знищать доблесні рицарі Коегорна, належить забрати.

— Людей у мене малувато, пане комірнику…

— Вистачатиме полонених. До праці їх. Мардере й ти… Забув, як тебе звуть…

— Вельвет. Еван Вельвет, пане комірнику.

— Займетеся живим бидлом. Згрупувати в стада, перегнати до визначених пунктів на карантин. Зважати на ящур й іншу заразу. Хворих чи підозрілих — убити, падаль спалити. Решту гнати на полудень визначеними шляхами.

— Слухаюся.