Розділ 2

— Покажи мені коліно, мала.

— Я не мала.

— Перепрошую. Але якесь ім’я ти маєш?

— Маю. Я… Цірі.

— Я рада. Підійди ближче, Цірі.

— Нічого зі мною не сталося.

— Я хочу побачити, як виглядає «нічого». Ох, як я і думала. «Нічого» аж занадто нагадує подерті штанці і шкіру, здерту до живого м’яса. Стій спокійно й не бійся.

— Я не боюся… О-о-о-ой!

Чародійка захихотіла, потерла об стегно долоню, що свербіла після закляття. Дівчинка схилилася, оглянула коліно.

— О-о, — сказала. — Вже не болить! І дірки немає… Чи воно — чари?

— Вірно.

— Ти чаклунка?

— І знову ти здогадалася. Хоча, признаюся, я б воліла, аби називали мене чародійкою. Щоб не помилятися, можеш використовувати моє ім’я. Трісс. Просто Трісс. Ходімо, Цірі. Знизу на мене чекає кінь, поїдемо разом до Каер Морену.

— Я повинна бігти, — помотала головою Цірі. — Недобре переривати біг, бо тоді в м’язах робиться молоко. Ґеральт говорить…

— Ґеральт у фортеці?

Цірі насупилася, стиснула губи, глипнула на чародійку оком з-під попелястого чубчика. Трісс знову захихотіла.

— Добре, — сказала. — Не питатиму. Раз таємниця — то таємниця, ти правильно робиш, що не звіряєш її особі, котру майже не знаєш. Ходімо. На місці побачимо, хто є у замку, а кого немає. А м’язами не переймайся, я знаю, як упоратися з молочною кислотою. О, ото мій коник. Я тобі допоможу…

Вона простягнула руку, але Цірі допомоги не потребувала. Скочила в сідло вправно, легко, майже не відштовхуючись. Мерин сіпнувся, заскочений, затупав, але дівчинка швидко вхопила вуздечку, заспокоїла його.

— Бачу, з кіньми ти собі раду даєш.

— Я усьому раду даю.