— Воістину, — сказав, — усюди вмієте мене знайти, хоча рідко вибираєте відповідний для того час. На ваше щастя, я ще не вирішив, яку з тих лялечок хочу. А при твоїх цінах, Лантіері, не можу дозволити собі обох.
Матуся Лантіері поблажливо посміхнулася, плеснула в долоні. Дівчата — обидві, білошкіра веснянкувата острів’янка й темноволоса напівельфійка, — поспіхом вийшли з кімнати. Чоловік, який стояв на порозі, зняв плаща, вручив його Матусі разом із малим, але пузатим мішечком.
— Вибачте, майстре, — сказав, підходячи й усідаючись за стіл. — Знаю, що турбую вас невчасно. Але ви так раптово зникли з-під дуба… Я не наздогнав вас на гостинці, як мав намір, не відразу натрапив на ваш слід і в містечку. Повірте, не заберу у вас забагато часу…
— От завжди ви так мовите, і завжди дурня виходить, — урвав бард. — Залиш нас самих, Лантіері, простеж, аби нам не перешкоджали. Слухаю вас, пане.
Чоловік подивився на нього допитливо. Мав він темні, вологі, наче заплакані очі, гострий ніс і некрасиві вузькі губи.
— Не зволікаючи, беруся до справи, — заявив він, почекавши, поки за Матусею зачиняться двері. — Цікавлять мене ваші балади, майстре. А саме — певні особи, про яких ви співаєте. Переймаюся правдивими долями героїв ваших балад. Адже, якщо не помиляюся, саме правдива доля реальних осіб надихнула на чудові твори, які я слухав під дубом? Я маю на увазі… Малу Ціріллу з Цінтри. Онуку королеви Каланте.
Любисток глянув на стелю, побарабанив пальцями по столу.
— Мосьпане, — сказав сухо, — дивні речі вас цікавлять. Про дивні речі ви запитуєте. Щось мені здається, що ви не той, за кого я вас маю.
— А за кого ви мене маєте, якщо можу дізнатися?
— Не знаю, чи можете. Залежатиме від того, чи перекажете ви мені вітання від наших спільних знайомих. Мали ви то зробити відразу ж, але якось забули.
— Аж ніяк я не забув. — Чоловік сягнув за пазуху оксамитового каптану кольору сепії, видобув другий мішечок, трохи більший, ніж той, який вручив бандерші, але так само пузатий і брязкітливий при зіткненні з дошками столу. — Ми просто не маємо з вами спільних знайомих, Любистку. Але чи цей гаманець не зуміє залагодити проблему?
— І що ж ви маєте намір купити за такий худенький капшук? — вигнув губи трубадур. — Увесь бордель матусі Лантіері й землі, що його оточують?
— Скажімо, маю намір підтримати мистецтво. Й митця. Для того щоб мати можливість погомоніти з митцем про його творчість.
— Ви аж настільки любите мистецтво, мій пане? Аж так вам кортить порозмовляти з митцем, що намагаєтеся упхати йому гроші ще до того, як себе назвете, порушуючи тим самим елементарні правила ґречності?
— На початку розмови, — незнайомець трохи примружив темні очі, — вам не дуже заважало моє інкогніто.
— Але тепер заважає.
— Я свого імені не стидаюся, — сказав чоловік із легенькою посмішкою на вузьких губах. — Звуся я Ріенс. Ви мене не знаєте, майстре Любистку, і воно не дивина. Ви занадто знані й відомі, аби знати усіх ваших поціновувачів. А кожному шанувальнику вашого таланту здається, що він знає вас, знає так добре, що певне панібратство є тут цілком доречним. Це стосується також і мене, повною мірою. Знаю, що це помилкове враження, ласкаво вибачте.
— Ласкаво вибачаю.
— Тоді чи можу я розраховувати, що ви відповісте на кілька запитань…
— Ні, не можете, — урвав, набундючившись, поет. — Тепер уже ви мене ласкаво пробачте, але я неохоче дискутую про теми моїх творів, про інспірації, про постаті, як вигадані, так і інші. Бо це обдирає з поезії її поетичні шати й призводить до тривіальності.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Відьмак. Кров ельфів» автора Анджей Сапковський на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 1“ на сторінці 8. Приємного читання.