— Хто це грав на ріжку у вас в долині? Всю ніч?.. Ви нічого не чули?.. — відразу запитав він у нас…
— Ні!.. На ріжку?.. О! Ні!.. — відповіли ми. — Нічого не чули!.. Нічогісінько!..
— Так, це якось дивно… А старі мені сказали…
Він прочинив вікно… Кюре був тут як тут. Він стрибнув, як козел… Тільки й чекав цього моменту… Він знову кинувся на коліна посеред кімнати… і знову взявся за своє: «Отче наш, що є на Небесах!.. Хай прийде Царство Твоє!.. Хай прийде Царство Твоє!..» — торочив він…
Увесь час повторював це… Як фонограф… Бив себе в груди кулаками!.. весь тремтів… і стрибав!.. Він робив собі боляче… але не зупинявся ні на секунду… Весь кривився від болю… кривився, як людина, яку катують!.. «Хай прийде Царство Твоє!.. Хай прийде Царство Твоє!..» — волав він щораз голосніше.
«Ну і ну!.. Ну і ну! — жандарм просто отетерів, коли побачив таке… — А! Та це цивільний!..» Він не знав, що тут і думати… Це його просто приголомшило… Старої в кімнаті не було, вона варила нам каву… Видовище було ще те!.. Цей святий Антуан продовжував молитися, коли нам внесли кави… Він стрибнув на чашки… і хотів вихлебтати все!.. О! Він усією своєю масою навалився на стіл!.. І навіть намагався смоктати з носика кавника!.. він обпік собі всю пику… І сопів, як паровоз… Жандарм живіт надірвав від сміху…
«Та він, мабуть, божевільний, Господи!.. Тільки ненормальний!.. О! Це точно!.. О! Я вам кажу!.. Мені на це насрати!.. Мені до того байдуже!.. Психи — це не до мене!.. Мені до них немає діла!.. Нехай цим займаються доброчинні заклади!.. Але мені здається, що це не кюре… Він не схожий!.. Звідки б він міг узятися?.. Втік, можливо?.. З лікарні?.. Та не з балу ж?.. Він не п'яний?.. Може, це маскарад?.. Але все одно, мене це не обходить!.. Якби це був дезертир, тоді інша річ! Тоді це була б моя парафія! Це був би мій обов'язок!.. Але у нього не той вік, чорт забирай!.. Гей! Отче! Скільки тобі років?.. Ти не хочеш мені сказати?..»
Той нічого не відповідав… і далі вилизував чашки… — О! Та він спритний! Уміє пити навіть носом! О! Ти подиви! Гей, отче!.. У нього чудовий ріжок… О! Просто прекрасна штука!.. О! Цікаво, звідки він міг узятися?
* * *Пізніше вранці в нашу діру ринула ціла армія цікавих! Я не міг зрозуміти, звідки вони всі взялися?.. У такому забутому Богом краї це було дивно!.. З Персана?.. Ніколи там не було стільки народу! В Мелуарі теж!.. Значить, здалеку… з інших округів… з інших сіл… Натовп був таким величезним, що випліскувався на наше поле… Стільки їх набігло… Вони всі не вміщалися на порозі. Нипали сусідніми полями, цілих два насипи було розтовчено під вагою людей… Їм хотілося все бачити, все знати, все перевернути… Лило як з відра… Але це їх зовсім не бентежило… Вони і далі залишалися тут і порпалися в гної… Зрештою вони заполонили весь наш двір… Звідусіль чулися хрипкі вигуки…
У першому ряду біля наших вікон утворилося щось на кшталт каре з бабусь! О! Це було дуже славно… Вони припали до наших віконниць, їх було не менше п'ятдесяти… Вони каркали голосніше за всіх… Здавалося, що хтось шкребе залізом по склу!
Нарешті приїхала обіцяна «швидка допомога»… Це вперше вона виїхала за межі міста… Шофер нам усе розповів… Велика лікарня в Бове якраз її придбала… Скільки вже було поломок!.. Три проколи один за іншим!.. І ще двічі витік бензину… Водієві слід було поквапитися, щоб він устиг повернутися до ночі… Ми схопили ноші!.. Кожний взявся за ручку… Не можна було гаяти ні секунди!.. З нами був і механік… його мотор міг заглохнути… Його не можна було вимикати!.. Зовсім! Ні на секунду! Необхідно було, щоб він працював, навіть коли машина стоїть!.. Але через іскри, які постійно сипалися з мотора, це було дуже небезпечно… Ми пішли за Куртіалем!.. Довкруг юрмилися люди… Вони сильно напирали… Їх було так багато, на ґанку і в коридорі, що навіть за допомогою жандарма ми ледь їх розштовхали… Ми швидко повернулися з ношами і поставили їх на дві спеціальні рейки всередині машини… Вони повністю туди помістилися… Ми запнули великі чорні цератові фіранки… Все! Селяни замовкли і зняли свої кашкети… Всі селюки, молоді та старі, почали хреститися… стоячи по коліно в багнюці… Незважаючи на сильний дощ… Вони всі бурмотіли свої молитви… А згори так лило, Боже ж мій!.. Нарешті, шофер «швидкої» заліз на сидіння… Увімкнув запалювання… Пе! Пе! Тап! Пе! Пе! Тап! Пе! Пе!.. Жахливі відрижки!.. У мотор потрапила вода… Він пирхав з усіх трубок… Нарешті щось здригнулося!.. Він піддався… Ще раз… І завівся… Машина розвернулася й ледь зрушила з місця… А канонік Флері, коли побачив, що ця штуковина від'їжджає, стрибнув на цілих сто метрів!.. Він кинувся за нею. Вискочив на дорогу й помчав, виробляючи запаморочливі трюки… Він застрибнув їй на крило!.. Довелося втрутитися! І стягти його живосилом! Він відбивався, як дикун! Ми зачинили його в сараї!.. Але мотор, після того як його зупинили, більше не хотів заводитися!.. Довелося всім гуртом пхати машину до хребта плато… щоб мотор розігрівся… Потім «швидка» знову захрипіла й загарчала… Далі був спуск, майже три кілометри!.. О! Оце так спорт! Ми повернулися на ферму… і всілися на кухні… Трохи почекали… Поки всі люди втомляться й розійдуться… Далебі, дивитися більше не було на що… Але все одно ніхто не йшов!.. Ті, що були без парасольок, розташувалися в дворі… у сараї і почали розкладати їжу!.. Ми зачинили віконниці.
Подивилися, що ще з наших речей могло б нам прислужитися?.. Наприклад, з одягу… Варто сказати, що залишилося небагато! Стара знайшла шаль… і накрутила її на свої штани, які також перетворилися на лахміття, як і все інше. Спідниці у неї більше не було… Що ж до їжі, то на дні казана ще залишалося трохи свинячих шкірок, досить, щоб нагодувати песика… Ми його брали із собою на вокзал… На щастя, я знайшов за шафою для одягу вельветову куртку з кістяними ґудзиками!.. Справжній костюм сторожа мисливських угідь… Це діти його десь поцупили… Вони нікому про це не сказали…
У мене ще був светр… але в куртці мені було тепліше… Крім того, я одягнув свої незмінні велосипедні штани… А от з білизною було зовсім кепсько! Не залишилося навіть жодного клаптика! Черевики?.. Мої ще трималися, носаки у них були занадто вузькі, і я їх трохи розрізав… а зверху закріпив мотузками… Вони були м'які, але холодні! Мамуся насилу шкутильгала у своїх проґумованих повстяках… Вони добре вбирали воду!.. За допомогою мотузок вона обгорнула їх старими газетами… вона хотіла зробити собі справжні чоботи, які не спадали б з ніг… Персан був далеко! А Бове ще далі… Манни небесної чекати не доводилося!.. Ми приготували собі трохи кави… Жандарм ішов з нами… Він мав нас супроводжувати, він тримав за вуздечку коня, якого так і не встиг підкувати! Кюре теж хотів іти! Я вважав за ліпше, аби він залишився! Краще б його замкнути… Але як тільки він второпав, що його залишають самого, то зчинив жахливий ґвалт… Значить, це був не вихід! Припустимо, що ми замкнемо його в домі… А він візьме та розіб'є все вщент?.. А якщо він втече, цей несамовитий?.. Залізе на дах?.. Зірветься з комина?.. Зламає собі руки й ноги?.. Ну і кому від цього буде гірше?.. Кого тоді в усьому звинуватять?.. Звичайно, нас!.. Адже саме нас посадять у в'язницю!.. Тут годі було сумніватися!.. Я був змушений відчинити йому двері… Він кинувся до мене… І затис в обіймах… А тут ще песик кудись подівся… Ми витратили щонайменше годину на його пошуки… шукали в сараї, в полі… Його ніде не було… цього блохатого… Нарешті він прибіг… І ми могли вирушати…
Усі ці бовдури на вулиці не промовили ні слова, коли побачили, що ми йдемо… Вони не встигли й рота розтулити! Ми пройшли в них прямо перед носом… Вони заполонили навіть всі канави… Отже, ми вийшли на дорогу… Не можна сказати, щоб ми йшли шпарко… Ми ледь тягнули ноги… Волоцюга не відставав від нас. Він скакав то там, то тут… Цього кюре дуже цікавив наш маршрут… «Чи побачимо ми Шарлемань?..» — раз у раз запитував він. Він не розумів того, що йому відповідали!.. Але він не хотів розлучатися з нами… Відчепитися від нього було просто неможливо… Прогулянка його звеселяла… Він шкутильгав попереду з песиком… Скакав узбіччям… Дув у мисливський ріжок… Врешті наздогнав нас і приєднався до гурту… Він біг, як зебра… Під звуки сурми ми дісталися перших будинків… і зайшли в Перзан… Жандарм повернув ліворуч… його завдання було виконано… Далі ми мали виплутуватися самі… Він більше не потребував нашого товариства… Йому було з нами не по дорозі… Ми пішли на вокзал… І тут же дізналися розклад руху поїздів… Той, що вирушав до Бове, відходив за десять хвилин!.. За годину був потяг на Париж… Їй треба було на інший перон… Настав час прощатися… Ми нічого не сказали одне одному… Не давали жодних обіцянок… Просто обнялися…
— А! Ну! Ти колючий, Фердінане!.. — вона помітила мою щетину й пожартувала!.. Вона трималася мужньо. А в її становищі це заслуговувало на повагу… Вона навіть не знала, куди поїде… Проте я також. Так доводилося розплачуватися за всі наші біди!.. Це був кінець!.. А втім, це можна було передбачити… Нічого не скажеш…
Коли кюре опинився на вокзалі, то ніби аж трохи злякався… Забився в кут… і пас мене очима… Він дивився лише на мене… витріщивши свої баньки… Перехожі дивувалися, хто це такі?.. Він зі своїм ріжком… і в дивовижних штанях… І я в костюмі на мотузочках… Вони не наважувалися підійти ближче… Раптом продавчиня тютюнового кіоску впізнала нас… «Так це ж божевільні з Блема!» — сказала вона… Почалася загальна паніка… На щастя… підійшов поїзд на Бове… Це всіх відволікло… Товстуха кинулася разом з усіма… Вона перелізла через паралельну колію… І застигла в дверях з песиком Дюдюля… Вона помахала мені рукою!.. Я теж помахав їй!.. Коли поїзд рушив… Їй стало нестерпно сумно. О! Яка гидота!.. Вона вся скривилася, стоячи в дверях… А потім… «Хрр!..» — вирвалося в неї з горла… як у якоїсь тварини…
— Ердінане! Ердінане! — крикнула вона ще раз… на весь вокзал… над натовпом… та поїзд зник у тунелі… Більше ми ніколи не бачились… Ніколи… Потім я почув, що вона померла в Салоніках. Я дізнався це у шпиталі Валь-де-Ґрас 1916 року. Вона вирушила туди санітаркою на облавку судна й померла від якоїсь зарази, я думаю, що це був висипний тиф…
Отже, ми залишилися удвох з каноніком на пероні, з якого вирушали поїзди на Париж. Він не міг утямити, чому ми тут… Але, на щастя, він більше не грав на своєму ріжку!.. Він боявся, що я кину його по дорозі… Щойно підійшов поїзд, як він заскочив у нього слідом за мною… Він переслідував мене до самого Парижа… Я ненадовго відірвався від нього на виході з вокзалу… Заскочив у інші двері… Але він одразу ж наздогнав мене, собака!.. Остаточно я спекався його на вулиці Лафаєтт… навпроти аптеки… Скористався сильним вуличним рухом… і застрибнув на ходу в трамвай… Я вийшов з нього не одразу… На бульварі Мажента… Мені хотілося трохи побродити на самоті… Подумати про своє майбутнє…
Я був дуже дивно вбраний… особливо для міста… Люди з цікавістю витріщалися на мене… Якраз о тій порі всі виходили з крамниць і контор… Було близько сьомої… Мій укорочений реґлан шокував їх… Я сів під дверима… Найнезвичайнішим було моє пальто… а також просторі штани, які робили мене якимось виродком! Я не мав можливости перевдягнутися. Сорочки я не мав! А штани трималися на мотузках!.. Шапки у мене теж не було… Лише маленький шкіряний картузик Дюдюля… Я ходив у ньому в селі, але тут це було неможливо… Я викинув його просто там, за дверима… Навколо було занадто багато перехожих… і я не ризикнув постати на тротуарі в такому фантастичному вбранні… Потрібно було почекати, поки народ трохи розсіється… Я дивився на людей, що йшли вулицею… Найбільше мене вразили автобуси, що недавно з'явилися… без імперіалів… і нові машини-таксі… Їх було більше, ніж фіакрів, і вони створювали жахливий шум… Я вже відвик від сильного вуличного руху… і він мене просто оглушав… Мене навіть почало піднуджувати… Я купив собі круасан і шоколадку… Час було йти… Я запхав їх у кишеню… Завжди, коли повертаєшся з села, міське повітря здається важким… Не вистачає свіжого вітру… Я думав, чи варто мені зразу повертатися в Пасаж?.. А якщо за мною прийдуть поліцаї?.. Той… шепелявий…
Я піднявся бульваром Мажента й знову опинився на вулиці Лафаєтт, тепер мені залишалося тільки спуститися, це не так уже й далеко, вулиця Рішельє, потім Біржа… Треба було йти вздовж ліхтарів… О! Дорогу я, звісно, знав!.. Варто було повернути праворуч, і я опинився б біля Шатле поряд з продавцем птахів… Набережна квітів, Одеон… Це по дорозі до дядька… Знайти нічліг було не так уже й важко… Це нікуди не дінеться… Але як знайти місце?.. Ось що важко!.. Де взяти якусь одежину?.. Я вже почав ламати над цим голову!.. І потім, куди мені звернутися?.. Я вийшов зі свого сховку… Але замість того, щоб піти по бульвару, звернув на маленьку вуличку… І зупинився біля вітрини. Я помітив круте яйце… дуже апетитне… і сказав собі: «Я його куплю!» Я перерахував свої су… У мене ще залишалося сім п’ятифранкових монет, це притому, що я оплатив дорогу ще й для кюре… Я почистив яйце на прилавку і почав його їсти… Але майже одразу ж виплюнув… Я нічого не міг проковтнути!.. Чорт забирай!.. Усе застрягало в горлі… Напевно, я захворів… Морська хвороба… Я знову вийшов на вулицю… перед очима все хиталося… Тротуар… газові ліхтарі… крамниці… І я сам, звичайно, йшов, теж хитаючись… Я помітив поліцая… поквапно… звернув убік… і зник у якомусь під'їзді… Мені зовсім не хотілося йти далі… Я сів на підстилку… І відчув себе трохи краще!.. Я сказав собі: «Що з тобою, ідіоте?.. Ти зовсім зледащів? Чи в тебе немає сил іти далі?» Я досі відчував нудоту… Вулиця лякала мене… коли я дивився на неї… з боків… праворуч… ліворуч… Усі фасади були закриті, скрізь було темно!.. Чорт забирай!.. Це було жахливо… ще гірше, ніж у Блемі!.. Нічого не вдієш… У мене взялося кольками все тіло… особливо живіт… штрикало в голові! Я вже все виблював… О! Я не міг більше зрушити з місця… Я так і застряг біля вітрини… Зі мною все було ясно!.. Це не жарти… Я буквально приріс до стінки… Згадував, як переривалася бідна мамуся, щоб ми не здохли!.. Загалом, у це важко було повірити… Але чорт забирай!.. Тепер я залишився зовсім один!.. Вона зникла, Оноріна!.. Чорт забирай!.. Все-таки вона була доброю бабою!.. І дуже хороброю… Вона нас надійно захищала… Ми всі були звичайними блазнями!.. Я був впевнений, що більше її ніколи не побачу… Ніколи!.. Раптом мене узяв сум!.. Мені стало зле!.. Знову відчув нудоту… Знайшов підхоже місце… Мене вирвало в канаву… Перехожі дивилися на мене… Мені потрібно було забиратися… Мав іти далі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 113. Приємного читання.