Розділ 4 8 серпня 1944 року

Вона облегшується в судно в ногах ліжка мадам Манек. Підсмикує панчохи й застібає пальто на ґудзики. Уже день? У тисячний раз вона думає, як їй хочеться поговорити з батьком. Може, буде краще вийти в місто, особливо якщо досі день, і спробувати когось знайти?

Солдат їй допоможе. Та будь-хто допоможе. Однак, навіть думаючи про це, вона вже сумнівається.

Вона знає, що ця слабкість у ногах — від голоду. В хаосі, що запанував на кухні, їй не вдається знайти консервного ключа, зате в шухляді для ножів мадам Манек вона намацує різака, а також і велику грубу цеглину, якою мадам підпирала заслінку в комині.

Вона з’їсть хай що там у цих двох бляшанках. Потім трохи почекає на випадок, якщо її дідусь таки прийде додому або вона почує перехожого на вулиці, пожежника чи галантного американського військового. Якщо до того, як знову зголодніє, нічого цього не станеться, вона вийде на вулицю чи на хай що там від неї лишилося.

Спочатку вона піднімається на третій поверх, щоб напитися з ванни. Припавши губами до поверхні, робить довгі ковтки. Повний води, її живіт починає бурчати. Це та хитрість, якої вони з Етьєном навчилися за сто недоїдань: перед тим, як їсти, випий води, скільки зможеш, тоді наїсися набагато швидше.

— Принаймні, Papa, — каже вона вголос, — з водою я повелася розумно.

Потім вона сідає на сходовому майданчику на третьому поверсі, спиною до телефонного столика. Затискає одну з бляшанок між колін, приставляє кінчик ножа до кришки й піднімає цеглину, щоб ударити по ручці. Але перш ніж вона опускає цеглину, позаду неї смикається натяжний дріт, лунає звук дзвоника і хтось заходить у будинок.