Розділ 11 1945 рік

Етьєн винаймає ту саму квартиру на рю де Патріарш, де виросла Марі-Лор. Він щодня купує газети й переглядає списки звільнених полонених, і без упину слухає один із трьох радіоприймачів. Де Ґолль те, Північна Африка це. Гітлер, Рузвельт, Ґданськ, Братислава, імен повно, але її батька не згадують.

Щоранку вони йдуть до вокзалу Аустерліц і чекають. Великий годинник вистукує невмолимий біг секунд, а Марі-Лор сидить поряд із дідом і слухає втомлене човгання ніг.

Етьєн бачить солдатів із щоками впалими, наче чашки. Тридцятирічних, яким можна дати вісімдесят. Чоловіків у зношеному вбранні, які тягнуться до голови, щоб зняти капелюха, якого там немає. Марі-Лор уявляє перехожих за звуками їхніх черевиків: оці маленькі, оці важать тонну, а від цих заледве щось лишилося.

Вечорами вона читає, доки Етьєн говорить по телефону, пише петиції до служби репатріації чи листи. Вона може проспати тільки дві-три години поспіль. Її будять фантомні бомби.

— Це просто автобус, — каже Етьєн, який тепер спить на підлозі поруч неї. Або: — Це лише пташки. — Або: — Там нікого немає, Марі-Лор.

Мало не щодня ревматичний старенький фахівець із молюсків доктор Жефар приходить на вокзал Аустерліц чекати разом із ними, рівно тримаючи спину, бородатий, з краваткою-метеликом, пахнучи розмарином, м’ятою і вином. Він називає її Лореттою; він розказує їй, як сумував за нею, як думав про неї щодня, як побачити її означало для нього знову повірити, що на доброті тримається світ.

Вона сидить, притулившись плечем до Етьєнового плеча чи доктора Жефара. Papa може бути де завгодно. Голос, що просто зараз наближається, може бути його. Або оті кроки праворуч. Він може бути у в’язниці, в окопі, десь за тисячу кілометрів звідси. Або, можливо, він уже давно пішов із життя.

Вона відвідує музей, тримаючи Етьєна під руку, розмовляє з різними чиновниками, багато з яких її пам’ятають. Директор особисто розказує, що вони шукають її батька і що вони й далі допомагатимуть їй із квартплатою, з освітою. «Море полум’я» ніхто не згадує.

Розквітає весна; радіохвилі заповнюють повідомлення. Берлін капітулює, Ґерінґ капітулює; відкривають загадкові катакомби нацистів. Проводять стихійні паради. Люди, що теж чекають на вокзалі Аустерліц, шепочуть, що повернеться тільки один зі ста. Що в тих, хто повернувся, шиї можна обхопити великим і вказівним пальцем. Що коли вони задирають сорочки, видно, як під ребрами рухаються легені.

Кожен з’їдений шматок смакує мов зрада.

Навіть ті, що повернулися, знає вона, стали іншими, старшими, ніж мали б бути, наче їх тримали на іншій планеті, де час біжить швидше.

— Є ймовірність, — застерігає Етьєн, — що ми так нічого й не дізнаємося. Ми маємо бути до цього готові.

Марі-Лор чує голос мадам Манек: «Ніколи не припиняй вірити».

Усе літо вони ходять на вокзал, Етьєн завжди сидить з одного боку, а доктор Жефар — з другого. А тоді, одного серпневого полудня, Марі-Лор веде їх угору довгими сходами, виводить на сонце й питає, чи безпечно перейти вулицю. Вони запевняють, що безпечно, і вона веде їх уздовж причалу до Ботанічного саду.

Гравійними доріжками бігають шумні хлопчаки. Недалеко хтось грає на саксофоні. Вона зупиняється біля альтанки, що гуде, мов вулик. Небо здається таким високим і далеким. Десь комусь удається скинути із себе пелену горя, але не Марі-Лор. Поки що. Гірка правда в тому, що вона дівчина-інвалід, у якої немає ні дому, ні батьків.

— Що тепер, — питає Етьєн. — Пообідаємо?

— У школу, — каже вона. — Мені хочеться в школу.