Розділ «ПО ТОЙ БІК ЧОРНОЇ РІЧКИ»

— Чого ж боги пітьми прирекли мене на смерть?

Щось — чи рука, чи нога, чи кіготь — метнулося з полум’я і швидко накреслило на землі знак. Знак спалахнув і згас, але Конан упізнав його.

— Ти наважився намалювати символ, який належить тільки жерцям Іргала Зага. Грім прокотився над Мертвими Горами, і святилище Гуллаха рухнуло від вихору із Затоки Духів. Цей вихор, посланець Чотирьох Братів Ночі, примчався й шепнув мені на вухо твоє ім’я. Людям твоїм кінець. Сам ти вже мертвий. Твоя голова повисне на стіні в святилищі мого брата. Твоє тіло зжеруть чорнокрилі й гостродзьобі Діти Іхиля.

— Так що це, сто чортів, у тебе за брат? — запитав Конан.

Меч уже був у нього в руці, тепер він потихеньку діставав сокиру.

— Зогар Заг, дитя Іргала Зага, який усе ще відвідує власний прадавній гай. Жінка з Гвавели переночувала в цьому гаї й народила Зогара Зага. Я теж народився від Іргала Зага, вогненної істоти з далеких земель. Зогар викликав мене з Країни Туманів. За допомогою заклинань, магії та власної крові він надав мені плоті цього світу. Ми з ним єдине ціле, об’єднані невидимими тенетами. Його думки — мої думки. Мене ранить удар, нанесений йому; він спливає кров’ю, коли ранять мене. Але я вже й так багато сказав. Тепер хай душа твоя розмовляє з духами Похмурого Краю. Вони тобі й повідають про давніх богів, які не згинули, а тільки дрімають у безодні й часом прокидаються.

— Хотів би я бачити, який ти маєш вигляд, — пробурчав Конан і приготував сокиру. — Ти залишаєш пташиний слід, гориш вогнем і говориш людським голосом…

— Ти побачиш, — донеслося з полум’я. — Ти про все дізнаєшся й понесеш ці знання із собою в Похмурий Край.

Полум’я спалахнуло й обпало, почало згасати. Почала вимальовуватися туманна постать. Спочатку Конан подумав, що це сам Зогар і є, загорнутий у зелений вогонь, але він був вищий на зріст — вищий від Конана, а в обличчі було щось диявольське, хоча він мав такі самі вузькі очі й гострі вуха, як і чаклун, От тільки очі були червоні, як вуглини.

Торс істоти, довгий і тонкий, був покритий зміїною лускою. Руки були людськими, але ноги закінчувалися трипалими лапами, як у гігантського птаха. По всьому тілу пробігали мерехтливі сині вогники.

І раптом ця тварюка повисла просто над ним, хоч і не робила жодного руху. Довга рука, озброєна серпоподібними кігтями, зметнулась і націлилася до його шиї. Конан дико закричав, відганяючи ману, і відскочив убік, одночасно метнувши сокиру. Демон ухилився від удару з неймовірною спритністю і знову огорнувся вогнем.

Коли демон убивав інших, його союзником був страх. Але Конан не боявся. Він знав, що кожна істота, одягнена в земну плоть, може бути вражена зброєю, якою б страшною вона, ця істота, не була.

Удар пазуристої лапи зірвав з нього шолом. Трішки б нижче — і голова злетіла б із плечей. Жорстока радість охопила варвара, коли його меч устромився в підчерев’я чудовиська. Конан ухилився від наступного удару і звільнив меч. Кігті проорали його груди, розриваючи зв’язки кольчуги, немов нитки. Але наступна атака кімерійця була подібна до стрибка голодного вовка. Він опинився між лап чудовиська і ще раз із силою встромив меча йому в черево. Він чув, як довгі кігті розривають кольчугу на спині, добираючись до тіла, відчував, як холодний вогонь огортає його самого. Раптом Конан вирвався з ослаблих лап, і його меч учинив смертоносний помах.

Демон захитався й упав на бік. Голова його трималася на тонкій смужці шкури. Іскри, що пробігали його тілом, з голубих стали червоними й покрили все тіло демона. Конан почув запах смаженого м’яса, струсив з очей кров і піт, обернувся й побіг лісом. По його поранених руках і ногах стікала кров. Потім він побачив десь на півночі заграву — можливо, то горів будинок. За спиною почулося знайоме виття. Він побіг швидше.

8. КІНЕЦЬ КОНАЙОХАРИ

Сутички на берегах Громової Річки; жорстока битва під стінами Велітріума; немало потрудилися сокира й смолоскип, і не одна хатина перетворилася на попіл, перш ніж відступила розмальована орда.

Затишшя після цієї бурі було особливим: люди, збираючись, говорили впівголоса, а воїни в закривавлених бинтах мовчки пили в тавернах своє пиво.

В одній із таких таверн сидів Конан-кімерієць і сьорбав із величезного кухля. До нього підійшов худорлявий слідопит з перев’язаною головою й рукою в лубку. Він один залишився живим із гарнізону форту Тускелан.

— Ти ходив із солдатами на руїни форту?

Конан кивнув.