Розділ «ПО ТОЙ БІК ЧОРНОЇ РІЧКИ»

— Поселенці поїхали за сіллю на солонці, — пробурчав він. — Прокляття! Це на краю боліт за дев’ять миль звідси. Їх відріжуть і переб’ють. Слухай! Ти й один тут упораєшся. Біжи вперед, піднімай усіх і жени у Велітріум. Я піду за тими” що збирають сіль. На дорогу ми вже не повернемося, підемо лісом.

І, не сказавши більше ні слова, Конан завернув убік і пішов зарослою дорогою. Бальт подивився йому услід і рушив своїм шляхом. Пес залишився з ним і біг поряд. Та не встиг Бальт зробити й сотні кроків, як почулося гарчання. Він обернувся й побачив, що там, куди звернув Конан, гойдається бліде примарне світло. Рубака продовжував гарчати, шерсть у нього на загривку стала сторч, Бальт пригадав страшну примару, що неподалік звідси викрала голову торговця Тіберія, і завагався. Тварюка, поза сумнівом, переслідувала Конана. Але велетень-кімерієць уже не раз довів йому, що чудово захистить себе сам, а його обов’язок — попередити беззахисних людей, які опинилися на шляху кривавого урагану. Вигляд порубаних тіл біля воза був для нього страшнішим від усіляких примар.

Він поспішно перейшов через Струмок Скальпів і опинився біля першої хатини колоністів — довгої, невисокої, складеної з грубо обтесаних колод.

Невдоволений голос запитав, чого йому треба.

— Вставайте! Пїкти перейшли річку!

Двері відразу відчинила жінка. В одній руці вона тримала свічку, в іншій сокиру. Обличчя її було блідим.

— Заходь! — закричала вона. — Відіб’ємося в будинку!

— Ні, вам треба йти у Велітріум. Форт їх надовго не затримає. Можливо, він уже взятий. Про будинок не думай, хапай дітей і біжи!

— Але мій чоловік пішов з людьми по сіль! — заплакала вона, ламаючи руки.

З-за її спини визирнули розпатлані голівки трьох хлоп’ят, які спросоння кліпали очима.

— До них пішов Конан, він їх виведе. Нам треба йти, щоб попередити інших.

Вона полегшено зітхнула.

— Хвала Мітрі! Якщо за ними пішов кімерієць, то вони в безпеці. Ніхто зі смертних не захистить їх краще!

Вона поспішно підхопила на руки молодшого і, женучи перед собою двох інших, вийшла з хатини. Бальт узяв свічку і погасив її, прислухаючись. На дорозі було тихо.

— Кінь у вас є?

— Так, у стайні. Ой, швидше!

Він відсунув її вбік і сам відкрив засув. Потім вивів коня й посадив на нього дітей, наказавши триматися за гриву й одне за одного.

Вони дивилися серйозно й мовчали. Жінка взяла поводи й пішла дорогою. Сокиру вона несла в руці, і Бальт був упевнений, що у разі чого вона битиметься, як пантера.

Він ішов ззаду й прислухався. Його переслідувала думка, що форт уже захоплено і що темношкіра орда мчить зараз дорогою, сп’яніла від пролитої крові й жадаючи нової. Вони мчатимуть, як зграя голодних вовків.

Нарешті він побачив у темряві силует наступної хатини. Жінка хотіла крикнути господарям, але Бальт її втримав. Він підійшов до дверей і постукав. Йому відповів жіночий голос. Він пояснив, у чому справа, і мешканці хатини швидко вискочили з неї — стара, дві молоді жінки й четверо дітлахів. Чоловіки в них теж вирушили на солонці. Одна з жінок остовпіла, інша була близька до істерики. Але стара, уродженка прикордоння, швидко її втихомирила, допомогла Бальту вивести двох коней з повітки за хатиною й посадила на них дітей. Бальт і їй порадив їхати верхи, але вона наказала зробити це одній із невісток.