Розділ «ПО ТОЙ БІК ЧОРНОЇ РІЧКИ»

— Щоб він пристав до берега, бо за річкою сидить білий слідопит і може підстрілити його.

— Але ж це нечесно, — сказав Бальт. — Він гадав, що з ним говорить друг. А здорово у тебе виходить їхньою!

— Нам був потрібний його човен, — пробурчав Конан. — Треба було приманити його до берега. Що краще — обдурити пікта, який був би радий з нас шкури спустити, чи підвести людей за річкою, чиє життя залежить тепер від нас?

Якийсь час Бальт роздумував над цією етичною проблемою, потім знизав плечима й запитав:

— Далеко ми від форту?

Конан показав на струмок, який впадав у Чорну Річку на відстані польоту стріли від них.

— Ось Південний Струмок. Від його гирла до форту десять миль. Це південний кордон Конайохари. За ним на багато миль тягнуться болота. З цього боку вони напасти не можуть. Дев’ятьма милями вище від форту Північний Струмок утворює другий кордон. За ним теж болота. Ось чому напад можливий тільки з боку річки. Конайохара схожа на спис завширшки дев’ятнадцять миль, який устромився в Піктські Нетрі.

— То чом би нам не піднятися вгору річкою човном?

— Тому, що довелося б боротися з течією і витрачати час на повороти. Пішки швидше. Крім того, пам’ятай, що Гвавела знаходиться на південь від форту. Якщо пікти переправилися, ми потрапимо просто до них у лапи.

Вже почало сутеніти, коли вони вийшли на східний берег. Конан одразу ж рушив на північ швидким кроком. Ноги в Бальта розболілися.

— Валанн пропонував побудувати два форти біля обох струмків. Таким чином річка весь час була б під наглядом. Але уряд не дозволив. Пихаті бовдури, сидять на оксамитових подушках, а оголені діви подають їм вино… Знаю я цю публіку. Вони нічого не бачать далі свого носа. Дипломатія, хай йому чорті Вони хочуть завоювати піктів теоріями про територіальну експансію. І такі ділові люди, як Валанн, вимушені виконувати розпорядження цієї банди йолопів! їм так само вдасться захопити землі піктів, як відновити Венаріум! І час настане — вони побачать варварів на стінах східних міст!

Тиждень тому Бальт, можливо, тільки розсміявся б над цим. Тепер він мовчав, ознайомившись з неприборканою люттю племен, що жили на прикордонні.

Попереду почувся якийсь звук. Конан вихопив меч і поволі опустив його, коли з-за кущів вийшов пес — величезний, худий, укритий ранами.

— Це собака колоніста, який зводив будинок на березі річки за дві милі на південь від форту, — сказав Конан. — Ясно, що пікти вбили його і будинок спалили. Ми знайшли його труп на попелищі. Пес лежав ледь живий поряд із трьома піктами, яких він загриз. Вони перерубали його майже навпіл. Ми віднесли його у форт і перев’язали. Він трохи одужав і відразу втік у ліс… Ну що, Рубако, все шукаєш тих, хто убив твого хазяїна?

Пес похитав важкою головою і блиснув зеленими очима. Він не гарикнув, не загарчав — мовчки став поряд із ними.

Бальт посміхнувся й ласкаво погладив його по шиї. Пес вишкірив ікла, потім схилив голову і якось невпевнено закрутив хвостом — він давно відвик від людського обходження.

Рубака помчав уперед, і Конан йому не перешкоджав. Сутінки змінилися повною темрявою. Вони проходили милю за милею. Пес біг так само мовчки. Зненацька він зупинився й нагострив вуха. За мить і люди почули десь удалині диявольське завивання.

Конан люто вилаявся.

— Вони напали на форт! Ми запізнилися! Уперед!

Він наддав ходу, розраховуючи на те, що собака вчасно почує засідку. Від хвилювання Бальт забув про голод і втому. Крики попереду ставали все голоснішими. До завивання додалися чіткі військові команди захисників форту. Коли Бальт зовсім уже злякався, що вони нарвуться на дикунів, Конан звернув від річки і привів їх на невисокий пагорб. Звідси вони побачили форт, освітлений смолоскипами, а під його стінами — натовп голих розмальованих людей. На річці була безліч човнів. Пікти оточили форт з усіх боків. Безперервний потік стріл із лісу і з річки сипався на частокіл. Звук тятив заглушав крики людей. Верещачи й розмахуючи сокирами, сотні дві воїнів кинулися до східної брами. Вони були кроків за півтораста від мети, коли смертоносний залп з луків зі стіни покрив землю їхніми тілами. Ті, що залишилися, побігли під захист лісу. Ті, що в човнах, попрямували до берегових укріплень, але й там їх обстріляли з метальних машин — каміння, й колоди полетіли з неба, розбиваючи й топлячи човни разом із їхніми екіпажами. І тут нападникам довелося відступити. Переможний рев донісся зі стін форту. Відповіддю йому було звірине завивання.