Розділ «ПОВЗУЧА ТІНЬ»

Схопивши рукою за пояс, він підняв труп, другою рукою схопив за довге волосся відрубану голову і потягнув свою страшну ношу до колодязя.

— Ми не можемо напитися, — розсміявся він, — то хоч ти попий удосталь!

Він кинув тіло в колодязь, слідом за ним шпурнув голову. За якусь мить із темної глибини донісся глухий сплеск.

— А кров, Конане! Кров залишилася! — прошепотіла дівчина.

— Якщо я зараз не нап’юся, то кров проллється ще, — із погрозою в голосі сказав варвар, який не відзначався довготерпінням узагалі, а тим паче тоді, коли його мучили голод і спрага.

Дівчина зі страху й думати забула про їжу, але Конан пам’ятав.

— Ходімо туди, в палац. Має ж тут бути хоч хтось живий.

— О Конане! — вона міцно обійняла його, намагаючись стримати тремтіння. — Я страшенно боюся! Це місто духів — духів і трупів! Повернімося в пустелю! Краще загинути від спеки, аніж від нечистої сили!

— Повернімося в пустелю, як же, — бурмотів Конан гнівно, — ми повернемося тоді, коли нас скинуть із цих стін. Я знайду воду, хай навіть для цього доведеться повідтинати всі голови в цьому клятому місті!

— А раптом у них ці голови знову відростуть? — її голос тремтів від жаху.

— Тоді я відрубуватиму їх, поки вони зовсім не відваляться, — запевнив він її. — Тримайся за моєю спиною і в жодному разі не біжи без наказу.

— Як скажеш, Конане, — шепнула вона тихо.

Натала, смертельно налякана, йшла за Конаном так близько, що він відчував не тільки її гаряче дихання, а й, на власне незадоволення, її сандалії, що наступали йому на п’яти.

Густіючі сутінки наповнювали таємне місто пурпурними тінями. Вони пройшли під аркою й опинилися у великій залі, підлога й стеля якої були викладені все тим же склоподібним зеленуватим каменем, а стіни — з того ж, певне, матеріалу — покривала драпіровка з шовкової, з фантастичними узорами, тканини. На підлозі, устеленій пухнастими шкурами, валялися безладно розкидані атласні подушки. Крізь двері в протилежній стіні було видно наступну кімнату. Вони проминули кілька зал, схожих одна на одну, як дві краплі води. В палаці нікого не було, та кімерієць підозріло поглядав по боках і щось бурмотів сам собі. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що в залах хтось був за мить до того, як вони в них з’явилися. Ось канапа — вона ще тепла. На цій подушці не розгладилася ще вм’ятина — щойно на ній хтось сидів. У повітрі плив солодкий запах пахощів — хтось тут тільки-но пройшов.

Якась аура ірреальності огортала палац, він, здавалося, снився йому в наркотичному сні. Деякі зали поринали в абсолютному мороці, до них вони не заглядали, інші були освітлені м’яким світлом, що виходило з коштовних каменів, котрі виблискували на стінах. Зненацька Натала скрикнула і судорожно вчепилася в плече Конана. Він миттю відкинув її й обернувся, готовий зустріти ворога віч-на-віч.

— Що сталось? — гарикнув він, нікого не побачивши. — Ніколи не хапай мене за плечі, руки повідламую! Ти чому кричала?

— Поглянь! — показала вона тремтячою рукою.

Кімерієць ковтнув слину. На матово поблискуючому столі з чорного дерева сяяв золотом посуд. У тарілках повно їжі, в чашках і келихах — вина.

— Бенкет! — шанобливо видихнув варвар. — Який ми зараз із тобою влаштуємо бенкет!

— Ми ж не чіпатимемо тут нічого? — голод боровся в голосі дівчини зі страхом. — Раптом хтось прийде…