Розділ «ПОВЗУЧА ТІНЬ»

Він загнав шаблю назад у піхви, нахилився й легко, немов пір’їнку, підняв на руки Наталу.

— Не треба, Конане! — запротестувала вона. — Я можу йти, пусти мене!

— Поглянь, скільки каміння! — гарикнув він гнівно. — Миттю порвеш, — він мотнув головою, показуючи на елегантні, салатового кольору сандалії. — А нам треба поспішати, аби дійти до заходу сонця.

Надія на порятунок додала нових сил у сталеві м’язи кімерійця. Він біг барханами, немов летів на крилах. Цивілізована людина на його місці вже давно віддала б богові душу, а він — варвар із варварів — дряпався за своє життя, немов кішка.

Конан і Натала чудом урятувалися після розгрому армії бунтівного принца Альмурика, цієї буйної, строкатої орди, яка вихором промчала королівством Шем і втопила в крові північні кордони Стигії. Після цього орда, вже зі стигійською армією на хвості, вдерлася в королівство Куш і в його межах була, нарешті, оточена край південної пустелі. Армії стигійців і кушитів з’єднались і вже не випустили здобич із пастки. Конан-кімерієць в останню мить зловив верблюда, закинув на нього дівчину — і зник. Їм пощастило, вони уникли трагічної долі своїх товаришів, але для них виявилася відкритою лише одна дорога — в пустелю.

Натала була родом із Бритунії. Конан якось побачив її на невільничому ринку в одному з шемітських міст, захоплених ордою Альмурика, вона припала йому до душі, і він, недовго думаючи, тут же привласнив дівчину, ні в кого не питаючи на те дозволу. Сама вона з радістю прийняла такий поворот у своєму житті, та й чого кращого їй було чекати? Швидше за все, її продали б у шемітський сераль, а для жінок гіборійської ери це було гіршим за все.

Конан і його супутниця кілька діб поспіль не злізали з верблюда — ціла зграя стигійців невтомно переслідувала їх. Коли вони, нарешті, припинили гонитву, утікачам не залишалося нічого іншого, як продовжити шлях у тому ж напрямку — повертатися було вже пізно. Вони довго їхали, видивляючи оазис, але їхній рятівник, верблюд, зрештою, ліг як мертвий, і їм довелося йти далі пішки, утопаючи по коліно в гарячому піску, потерпаючи від найжорстокішої спраги. Дівчина була сильною й витривалою, загартованою суворим табірним життям, як мало хто з жінок тієї жорстокої епохи, проте й вона, як не беріг її варвар, поступово вибилася з сил.

Пекельний жар струмував з неба на чорне, сплутане волосся Конана. Нудотний туман д тупа байдужість хвилями затьмарювали його мозок, та він не піддавався і йшов, зціплюючи зуби, все далі й далі, оскільки тепер знав напевно, що попереду справді місто, а не міраж. Що чекає там на них? Нові вороги? Ким би вони не виявилися-з ними можна буде битися, їх можна буде вбити. А більшого варвару й не треба.

Сонце вже було низько над небокраєм, коли вони зупинилися, нарешті, в життєдайній тіні величезної брами. Конан із полегшенням розпростав плечі. Перед ними на висоті не менше тридцяти футів здіймалися фортечні стіни — зеленуваті на колір, вони блищали, неначе справді були скляними. Конан оглянув верхи стін, проте нічого не помітив. Він крикнув на всю могуть своїх легенів — відповіддю була тиша. Варвар ударив у браму руків’ям шаблі — лише гучна луна озвалася й одразу ж потонула в пісках. Натала, налякана дивною тишею, тремтіла, неначе в лихоманці, а Конан, розпалившись, навалився всім тілом на браму. Та раптом піддалася і, без ані найменшого скрипу, почала відчинятися. Варвар відскочив, насторожений, немов пума, і з шаблею напоготові притиснувся до стіни, чекаючи нападу. Дівчина скрикнула. За брамою лежав чоловік. Конан уважно обстежив його поглядом, потім підняв очі — і побачив просторий майдан, оточений будівлями, сяючими, як і стіни, зеленуватим світлом, за ними підносилися стрункі мінарети. І ніде не було й сліду життя. Посеред майдану стояв чотирикутний зруб колодязя. Ніщо інше тієї миті не могло б потішити Конана більше, у його пересохлому роті вже ледве ворушився обліплений піском спухлий язик. Він підхопив Наталу на руки, шмигонув у браму й зачинив її за собою.

— Він живий? — запитала зі страхом дівчина, показуючи на нерухоме тіло кремезного чоловіка середніх років, з рисами обличчя, звичайними для людини тієї епохи, лише очі його, певне, були дещо вужчими та шкіра жовтішою.

На ньому була пурпурна шовкова туніка, ноги взуті в плетені сандалії, до пояса приторочений короткий меч у піхвах, оздоблених золотом. Конан торкнувся до тіла. Воно було холодним, без жодних ознак життя.

— Навіть не поранений, — здивувався кімерієць, — а мертвий, як Альмурик, коли його нашпигували стигійськими стрілами. Та досить про це. Нам із тобою перш за все треба напитися. Присягаюся Кромом, я осушу весь колодязь!

Зробити це виявилося зовсім не просто. Дзеркало води блищало десь за сорок футів, та ні мотузка, ні якоїсь відповідної посудини поблизу не знайшлося. Розсерджений несподіваною перешкодою, варвар гарячково озирнувся, намагаючись розшукати хоч що-небудь, коли до його вух долетів пронизливий крик дівчини. Він миттю обернувся — до нього біг, тримаючи меч високо над головою, той чоловік, якого він мав за мертвого. Конан не гаяв часу на довгі роздуми, його шабля свиснула в повітрі, і голова незнайомця покотилася по кам’яних плитах. З шиї, немов сік з перерубаної ліани, ударив струмінь крові, тіло похитнулося і, все ще з мечем у руці, звалилося на землю.

— Помер ти нарешті? — гаркнув Конан. — Чи додати? Ну що за таке прокляте місто нам трапилося?

Натала тремтіла всім тілом, затуливши лице долонями. Вона подивилася на Конана, розсунувши пальці, і знову зайшлася плачем.

— Вони уб’ють нас, Конане! Вони не пробачать того, що ти зробив!

— А що я мав робити? Чекати, поки нас порубають на шматки? — він окинув майдан уважним поглядом.

Як і раніше, навкруги панувала тиша, ніде ані найменшого руху.

— Жодної живої душі, — пробурчав він заспокійливо, — добре, я його заховаю.