Розділ «ПОВЗУЧА ТІНЬ»

— А що вони їдять? — перебив її Конан. — Щось я не помітив ані полів, ані виноградників. А де їхні сади, ферми?

— О, вони мудреці, ці ксуталійці, або, точніше, їхні предки були мудрецями. Вони одержують їжу з води й повітря, використовуючи сонячну енергію. Хто знає, до чого вони додумалися б, коли б не згубили їх лотосні сни. На щастя, до того, як вони захопилися ними поголовно й безоглядно, місто вже було збудоване. Ви звернули увагу на алмази, що світяться? Варто потерти такий камінь пальцем, і він спалахує. Потреш знову — гасне. І це лише дещиця стародавніх знань, багато з них уже давним-давно втрачено. Втім, навіщо їм це в їхніх схожих на смерть снах?

— Отже, цей тип біля брами теж спав? — запитав кімерієць.

— Звичайно, поза всякими сумнівами. Людина, що поринула в сон, дарований соком лотоса, подібна до мертвої. Їхні тіла ніби вмирають, а душі тим часом мандрують у чудових видивах. Бідолаха біля брами був стражником — вони всі тут несуть варту по черзі, такий уже звичай, проте відтоді, як була зведена ця стіна, через міську браму не ввійшов жоден чужинець… То ж хіба дивно, що вони сплять на варті?

— То де ж усі ці люди? — допитувався Конан. — Ти кажеш, їх тут сотні. То де вони?

— Сплять, — відповіла вона, — сплять на канапах, на шовкових отоманках, на пухнастих шкурах, на атласних подушках, сплять, склавши руки на грудях, сплять…

Варвар здригнувся, подумавши про те, що сотні тіл нерухомо лежать Десь поряд, вдивляючись широко розкритими засклянілими очима в морок і тишу своїх кімнат.

— А що це за тінь викрала одного з них?

Прекрасне обличчя стигійки спотворилося на мить гримасою страху.

— Це Тог, стародавній бог, який живе глибоко під землею. Ніхто не знає, чи був він в оазисі, коли тут з’явилися перші люди, чи прийшов сюди з ними. Багато сторіч жителі Ксутала шанують його як бога. Велику частину часу він проводить десь у земних надрах, але, коли зголодніє, якимись таємними стежками підіймається на поверхню. І тоді біда тому, хто трапиться йому на шляху.

Натала охнула від жаху й обійняла Конана за шию з такою силою, немов боялася, що її за хвилину розлучать із могутнім захисником.

— О Кром! — вигукнув приголомшений кімерієць. — Як же це? Вони що, так і лежать, як барани, поки цей демон їх пожирає?

— А ти відмовив би богу в жертві, яка має належати йому? У нас у Стигії людей теж убивають на вівтарях задля слави богів, і на місці жертви може опинитися будь-хто зі стигійців. То ж чи не все одно — жрець приносить жертву чи бог сам приходить по неї?

— Ні! — вигукнув гнівно варвар. — У нас людей у жертву не приносять. Присягаюся Кромом, хотів би я подивитися на жерця, якому спало б на думку зарізати на вівтарі кімерійця! Кров пролилася б, це точно, але чия кров, як ти гадаєш?

— Ти варварі — розсміялася Таліс. — Ти справжній варвар! Але Тог — надто старий бог, бог кривавий, він жадає жертв, не забувай

про це.

— Що за люди! — бурмотав гнівно Конан. — Лежати й спати, знаючи, що прокинутися, певне, доведеться вже в животі у чудовиська!

— Така їхня доля! — посміхнулася Таліс. — Ними з давніх-давен ласував Тог. Колись їх були тисячі, тепер — тільки сотні. Ще кілька поколінь — і залишаться одиниці, а Тогу доведеться шукати поживу в іншому місці або забиратися туди, звідки з’явився. Ксуталійці знають про те, що їх очікує, і навіть не думають про втечу, вони давно вже змирилися з цим. Ви не повірите, але вже кілька поколінь ніхто з них не виходить із міста довше ніж на кілька годин. А я бачила старовинні карти, намальовані на пергаменті, на них, за день подорожі в південному напрямі, вказаний оазис, ще за день мандрів далі — другий, а там вже й до краю пустелі рукою подати. Але так далеко ніхто з городян піти тепер не зважиться. Вони гірші від рослин, усіх їх згубили лотосні сни. У них є золотисте вино з чудовими властивостями, яке заліковує будь-які рани і повертає сили. Його вони і п’ють. І сплять, сплять… Та все ж, незважаючи на сонне отупіння, всі вони судомно чіпляються за життя, коли настає остання година. Та ви самі в цьому переконалися. Мені теж доводилося бачити переляканих городян, а одного разу все місто сполохала звістка про те, що Тог покинув свої підземелля. Люди бігали вулицями, рвали на собі волосся, поки, нарешті, не вискочили за браму. Порадившись там, вони кинули жереб і відтягли того, на кого він випав, зв’язаним в одну з кімнат, аби Тог, задовольнившись жертвою, залишив їх у спокої.

— Тікай звідси! — ридала Натала. — Утікай швидше!.

— Замовкни! Ще не час! — шикнув на неї Конан, милуючись білим, немов слонова кістка, тілом прекрасної стигійки.