Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

— Точка зіткнення? — перепитав другий чоловік. — Ти маєш на увазі те саме пасмо волосся Бунди Чанда?

— Так. Усі частини тіла весь час перебувають між собою в нерозривному зв’язку. Жерці Ашура давно це підозрювали, тому зрізані нігті, волосся і все інше, що належить членам королівської сім’ї, передбачливо спалювали, а попіл старанно ховали. Але у відповідь на благання князівни Косаль, яка була безнадійно закохана в Бунду Чанда, він подарував їй на спомин пасмо свого довгого чорного волосся. Коли мої хазяї вирішили долю короля, це пасмо викрали із золотої оздобленої коштовностями скриньки, яку князівна тримала вночі під подушкою, а замість нього поклали інше, схоже. Дівчина підміни не помітила. Потім справжнє пасмо витримало довгу подорож із караваном верблюдів до Пешкаурі і через перевал Забар, поки не потрапило до рук тих, куди воно й мало потрапити.

— Звичайне пасмочко волосся, — мовив аристократ.

— Завдяки якому можна багато що вилучити з тіла і потягти в безмежні безодні мороку, — сказав чоловік, котрий сидів на рогожі.

Аристократ із цікавістю придивлявся до нього.

— Не знаю, людина ти чи демон, Хемсо, — сказав він зрештою, — мало хто з нас є тим, кого вдає. Мене кшатрії знають як Керіма Шаха, принца з Іраністану, проте я всього лише підставна особа, як і інші. Так чи інакше, всі — зрадники, а половина з них навіть не знає, на кого працює. Я, принаймні, позбавлений таких сумнівів, бо служу королю Турану Ездигердові.

— А я — Чорним Чаклунам Імша, — сказав Хемса, — і мої хазяї всемогутні, на відміну від твого короля, своєю майстерністю вони досягли того, чого він не міг досягти разом зі своїми озброєними тисячами.

Тужливі стогони вендійців линули до зоряного неба, осляче ричання раковин прорізало парку темряву ночі.

У палацових парках світло смолоскипів відбивалося в блискучих шоломах, вигнутих мечах і прикрашених золотом нагрудниках. Всі воїни Айодії благородного походження юрмились у величезному палаці й довкруг нього, а біля невисоких овальних арок і біля кожних дверей стало на варту по п’ятдесят лучників зі стрілами на тятиві. Проте Смерть простувала королівськими покоями, і ніхто не міг утримати її беззвучної ходи.

У кімнаті із золотими склепіннями король, змучений пароксизмами жахливого болю, скрикнув ще раз. Його голос був так само слабкий і далекий. Деві схилилася до нього, тремтячи від жаху, викликаного чимось іншим, аніж острах смерті.

— Жазміно! — пролунав знов цей приглушений, повний страж: дання крик із пітьми. — Допоможи мені! Я так далеко від дому! Чаклуни заманили мою душу в похльостану вихором темряву. Вони намагаються порвати срібну нитку, що пов’язує мене з умираючим тілом. Кубляться навколо. Їхні руки немов кігті, їхні очі червоні, як жарини в мороці. О, врятуй мене, сестро! Їхні дотики печуть мене як вогонь! Вони знищать моє тіло і погублять душу! Що їх привело до мене? Ох!

Відчувши безмежний жах в його голосі, Жазміна пронизливо скрикнула й у відчаї притислася до його грудей. Тіло короля здригнулося від жахливих судом, із його спотворених вуст пішла піна, а судомно стиснуті пальці залишили слід на плечі дівчини. Проте очі короля втратили скляний вираз, немовби вітер на мить розвіяв імлу, що закрила їх, і король подивився на сестру.

— Брате! — заплакала вона. — Брате…

— Поспішай! — вигукнув він, а його слабнучий голос лунав цілком свідомо. — Я вже знаю причину моєї загибелі. Я здійснив довгу подорож і все зрозумів. Це чаклуни з Гімелії напустили на мене чари. Вони витягнули мою душу з тіла і понесли її далеко, в кам’яну кімнату. Там вони спробують порвати срібну нитку життя і укласти мою душу в тіло жахливого чудовиська, якого їхні закляття витягли з пекла. Ах! Я відчуваю їхні сили! Твій плач і потиск твоїх пальців повернули мене, але тільки на мить. Моя душа все ще тримається в тілі, та цей зв’язок усе слабшає. Швидше, убий мене, перш ніж вони назавжди помістять мою душу в цю тварюку!

— Не можу, — ридала вона, б’ючи себе в груди.

— Швидше, наказую тобі! — у слабому його шепоті відчулися колишні владні інтонації. — Ти завжди слухалася мене, послухайся і мого останнього наказу! Відпусти мою чисту душу до лона Ашура! Поспішай, інакше приречеш мене на вічне перебування в тілі жахливого чудовиська. Убий мене, наказую тобі! Убий!

З жахливим криком Жазміна вихопила з-за пояса оздоблений коштовними каменями стилет і загнала його по рукоятку в груди брата. Король розпрямився, його тіло ослабіло, сумна усмішка викривила помертвілі губи. Жазміна впала на застелені очеретом плити, б’ючи по них стислими кулаками. За вікном гарчали раковини і гриміли гонги, а жерці завдавали собі ран мідними ножами.

2. ВАРВАР ІЗ ГІР

Чундер Шан, губернатор Пешкаурі, відклав золоте перо і уважно перечитав листа, щойно написаного на пергаменті з печаткою свого відомства. Він керував Пешкаурі давно, завдяки тому, що зважував кожне слово, перш ніж сказати або написати його. Небезпека породжувала обачність, і лише обережні люди довго жили в цьому дикому краю, де розпечені рівнини Вендії межували з потрісканими скелями Гімелії. Години їзди на захід чи північ було досить, аби перетнути кордон і опинитися в горах, де править закон кулака й ножа.

Губернатор був у кімнаті сам. Сидячи за майстерно зробленим столиком із червоного дерева з інкрустацією, він бачив через широке, відкрите задля прохолоди вікно квадрат темно-синього неба, усіяного великими білими зірками. Зубці фортечної стіни, що доходила до вікна, ледве видимою темною смугою вимальовувалися на тлі темно-синього неба, а дальні бійниці й амбразури ніби розчинялися в ньому. Фортеця губернатора стояла поза стінами міста, охороняючи дороги, котрі ведуть до нього. Вітер, що ворушив на стінах гобелени, доносив із вулиць Пешкаурі слабкий відгомін життя — обривки пісень та тихий дзвін цитри.