Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

На його поклик вони зупинилися, п’ятсот бородатих облич задивились угору, і каньйоном прокотилося глухе бурчання. Конан не гаяв часу:

— Я іду в Гхор! — крикнув він. — Не думав зустріти вас, псюк, на цій дорозі. Швидко їдьте за мною, наскільки це можуть ваші шкапи! Поїдемо на Імш і…

— Зраднику! — цей дружний крик був для Конана, як цебер холодної води на голову.

— Що таке? — пробурмотів він, вирячивши очі.

Побачив спотворені ненавистю лиця й руки товаришів, які змахували шаблями.

— Зраднику! — дружно озивалися вони. — Де семеро наших вождів, схоплених у Пешкаурі?

— У губернаторській в’язниці, — вигукнув Конан.

У відповідь почув завивання сотень горлянок, брязкіт зброї та крики, з яких ніяк не міг зрозуміти, чого від нього хочуть. Ревнувши, мов буйвол, він крикнув так, що перекрив цей галас:

— Хай вам чорт! Хай хтось один скаже, щоб я зміг зрозуміти, у чому справа!

Худий старий вождь узяв на себе це завдання: спочатку погрозив Конану шаблею, а потім кинув йому звинувачення:

— Ти заборонив нам напасти на Пешкаурі й відбити наших братів!

— Ви дурні! — гарикнув розлючений кімерієць. — Навіть коли б вам удалося вилізти на стіни, у чому я сумніваюся, то полонених повісили б раніше, ніж ви встигли б їх звільнити!

— І ти сам поїхав торгуватися з губернатором! — завив афгул, закипівши злістю.

— І що з того?

— Де наші вожді? — кричав старий вождь, махаючи шаблею. — Де вони? Їх немає в живих!

— Що? — Конан мало не впав від подиву з коня.

— Їх немає в живих! — підтвердило п’ятсот воїнів, що жадали його крові.

Старий завертів шаблею над головою і знову узяв слово.

— Їх не повісили! — кричав він. — Вазул у сусідній клітці бачив, як вони загинули! Губернатор прислав чорнокнижника, який убив їх своїм чаклунством!

— Це брехня! — відповів Конан. — Губернатор не наважився б на це. Коли я розмовляв з ним минулої ночі…