Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

— З мечами проти чаклунства? Крім усього, чаклуни не втручаються в людські справи, хіба що хтось їм вставляє палиці в колеса. Я ніколи не бачив жодного з них, хоча розмовляв з людьми, які присягалися, що їх зустрічали. Говорили, що під час сходу чи заходу сонця бачили серед скель жителів Імша — високих мовчазних чоловіків у чорних тогах.

— А ти? Побоявся б на них напасти?

— Я? — думка про це видалася йому несподіваною. — Ну, якщо б вони мені перейшли дорогу, то сталося б так: або я, або вони. Хоча в мене поки що немає причин для сварки з ними. Я прибув у гори, щоб зібрати людей, а не для того, щоб воювати з чаклунами.

Жазміна нічого не відповіла. Дивилася на гору, як на живого супротивника, відчуваючи, як гнів і ненависть знов проникають у її груди. В її голові почала визрівати нова думка. Вона намагалася придумати, як би налаштувати проти хазяїв Імша людину, яка її полонила. Можливо, є якийсь спосіб, аби досягти цієї мети? Вона не могла помилитися щодо виразу, що з’явився в його диких блакитних очах, коли він дивився на неї. Не одне царство занепало, коли маленькі білі жіночі ручки потягнули за нитки долі…

Зненацька вона здригнулася й показала пальцем.

— Дивися!

Над далекою вершиною здійнялася ледве помітна хмаринка незвичайної форми. Матово-яскраво-червона, з іскристими золотими пасмами, вона постійно рухалася, оберталася, вібрувала й несподівано стискалася. За якусь мить вона перетворилася на обертальний конус, виблискуючий у сонячному промінні. Раптом він відірвався від сніжної вершини гори, як барвиста пір’їнка, проплив небом і зник у його блакитній безодні.

— Що б це могло бути? — невпевнено запитала дівчина, коли дивна хмаринка затулила вершину.

Це видовище, хоч і було красиве, пробуджувало тривогу.

— Тутешні мешканці називають це Килимом Імша, а я не знаю, що це означає, — сказав Конан. — Колись я бачив, як сотень п’ять місцевих жителів утікали, немов їх переслідував сам диявол, ховались у скелях і печерах, тому що побачили, як ця яскраво-червона хмара відривається від вершини. Що це…

Вони тільки-но проїхали мимо вузької тріщини — вона виглядала так, немов хтось розітнув ножем скелю, — і опинилися на широкому виступі, з одного боку якого був потрісканий скат, а з другого — величезна круча. Цим уступом проходила покинута дорога, яка поступово спускалася вниз, ховаючись за скельними хребтами, і знов з’являлася через рівні проміжки шляху. Виїхавши з ущелини, яка вела на цей уступ, чорний жеребець пирхнув і став як укопаний. Конан зострожив його, та кінь лише пирхнув і замотав головою, тремтячи й напружуючи м’язи, немов наткнувся на якусь невидиму перешкоду.

Кімерієць вилаявся й зійшов на землю, тримаючи Жазміну на руках. Рушив уперед, виставивши перед собою руку, немов чекаючи наткнутися на якийсь невидимий бар’єр. Проте ніщо не перегороджувало їм шляху, хоча, коли він спробував потягти за собою коня, той пронизливо заіржав і рвонув назад. Несподівано Жазміна скрикнула, і Конан повернувся на каблуках, схопившись за рукоятку кинджала.

Він не помітив, щоби хтось наближався, та все ж перед ним стояв чоловік, одягнений у тогу з верблюжої шерсті і зелений тюрбан. Конан гмикнув від здивування, впізнавши в незнайомцеві, що стояв перед ним зі складеними на грудях руками, людину, яку він збив в ущелині біля вазульського села.

— Хто ти, хай тобі чорт? — запитав Конан, зауваживши, що зіниці незнайомця незвичайно розширені, нерухомі, блискучі і з магнетичною силою притягають увагу.

Чаклунство Хемси ґрунтувалося на гіпнозі, як і більша частина східної магії. Незліченні покоління, існуючі й умираючі з непохитною вірою в можливість і силу гіпнозу, створили завдяки загальній вірі й практиці таку важку атмосферу страху, що людина, вихована на традиціях цих земель, проти гіпнозу була безпорадною.

Проте Конан не був сином Сходу. Східні традиції для нього нічого не значили, він був людиною зовсім іншої цивілізації. У Кімерії гіпноз не був навіть міфом. Спадок, який підкоряв жителя Сходу гіпнозу, був Конану чужий.

Він розумів, що саме намагається зробити Хемса, та удар його незвичайної сили відчував тільки як слабкі, невидимі зв’язки, настільки тоненькі, що міг їх розірвати так само легко, як і павутину.

Зрозумівши ворожі наміри чаклуна, він вихопив із-за пояса кинджал і, як буря, кинувся на нього.

Та гіпноз був не єдиною зброєю Хемси. Спостерігаючи з боку, Жазміна не помітила якихось викрутасів чи чаклунства, завдяки чому людина в зеленому тюрбані уникла страшного удару, спрямованого їй у живіт. Вузьке вістря пройшло у Хемси під пахвою, і Жазміні здалося, що він тільки торкнувся відкритою долонею міцної шиї Конана, — а кімерієць беркицьнув на землю.

Але удар не убив його. Падаючи, він пом’якшив удар від падіння, підставивши, ліву руку і одночасно прагнучи зробити Хемсі підніжку. Той ухилився від неї, зовсім не по-чаклунськи відскочивши назад. Зненацька Жазміна голосно крикнула, побачивши, як із-за скелі виходить і стає поряд із людиною в зеленому тюрбані жінка, у якій вона впізнала Гітару. Крик радості завмер на губах Деві, коли вона побачила ненависть на вродливому обличчі дівчини.