Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Не буду переповідати, яке гасло він вигукнув. Нам здавалося, що все це відбувається уві сні, та водночас нас ніби підключили до високовольтної лінії, волосся стало дибки, й ми сиділи, як примари, в раптово спорожнілій кімнаті.

Лоренц, хоч і наймолодший серед нас, у гімнастиці був найкращим, я часто бачив, як він вправлявся на брусах та на коні. Саме таким спритним рухом він зник у вікні мансарди: легко сперся рукою на підвіконня й хутко перекинув через нього своє тіло, а обличчям ще раз обернувся до нас.

Лунка тиша тривала п'ять чи сім секунд — точно не знаю. В кожному разі, навіть згадуючи про це, хотілось якось зупинити той невблаганний час, увігнати в нього клин, щоб він утратив свою логіку, свою незворотність. А потім з глибини двору пролунав жахливий удар, глухий та водночас сильний. Не було жодного сумніву, що падіння було смертельним.

Ми кинулися сходами вниз, у вузький темний двір. Не хочу описувати ту постать, що скорчилася там на землі. З такої висоти тіло зазвичай падає сторч головою, проте Лоренц зумів приземлитися на ноги, а це вказує на те, що він був добрим гімнастом. Стрибок з третього, чи навіть з четвертого поверху ще міг би скінчитися відносно щасливо. Та є межа можливого. Я бачив, як з тіла стирчали два світлі уламки кісток, з яких звисала плоть, — від удару кості прохромили таз і повилазили назовні.

Хтось став гукати лікаря, хтось кинувся за пістолетом, інший за морфієм. Я відчув, що мене охоплює безум, й побіг геть у темряву. Цей безглуздий вчинок мене глибоко вразив і залишив по собі невигойний слід — щось у мені зламалося. Тож цей випадок я не можу трактувати просто як один з епізодів, не можу просто відбутися зауваженням про те, що на світі бувають ще абсурдніші речі.

Бідолашний хлопчина справді подав нам приклад, хоча й інший, ніж він гадав. В одну мить йому вдалося наочно показати те, для чого більшість з нашого кола потребує всього життя. Він показав нам нашу безвихідь.

Тоді я нарешті збагнув сенс жорстокого слова «даремно». Воно діймало мене ще після поразки, коли я бачив надлюдські зусилля, безконечні страждання, з яких серед нічної заграви ніби виростала ціла скеля, а над нею кружляли шуліки. Так зазнають ран, що вже ніколи не гояться.

Здається, мої товариші сприйняли це менш серйозно. Серед учасників тієї вечірки була ціла когорта людей із сильним характером, про яких згодом багато говорили, так наче їх об'єднав якийсь демон. Наступного дня вони ще раз зібралися всі разом і вирішили викреслити ім'я Лоренца зі свого списку. Для них самогубство було неприпустимим компліментом духові часу.

На одному із заміських цвинтарів пройшов жалюгідний похорон. Коли всі почали розходитися, звучали відчужені слова: «У гарячці викинувся з вікна» й таке інше.

5

Що ж до інших, то невдовзі вони розгорнули бурхливу діяльність. Чутки про них долинали з балтійських провінцій, потім з Астурії та багатьох навіть дуже віддалених місць; без їхньої участі не обійшлося жодне заворушення. Незважаючи на титанічні зусилля, важко було сказати, що час їх винагороджує, або, принаймні, це траплялося лише тоді, коли вони пливли проти течії.

Якраз тоді я почав цікавитися історією. Я хотів знати, чи вже було щось подібне. Серед персонажів минулого до душі мені припав Катон Молодший[12], якому подобалося брати сторону не переможців, а переможених. На великому полотні світу мені також здавалися проникливішими й глибшими тіні, а високе я вбачав у жалобі — Гектор та Ганнібал[13], індіанці та бури, Монтесума[14] та мексиканський імператор Максиміліан[15]. Безперечно, це була одна з причин мого особистого краху — нещастя передається.

Що більше мої товариші ставали статечними й впливовими, то більше намагалися залучити до справи й мене. Вони мали чітке уявлення про те, хто на що здатний. Щодо мене, то, на їхню думку, я був добрим інструктором. І це правда: моя перевага полягала в тому, що я був фахівцем. Але, тут я маю зробити одне застереження стосовно того, наскільки я заслуговував чи не заслуговував на такий статус.

Звісно, я мав природний хист проводити інструктаж, тобто вводити молодих людей в курс тієї справи, яку вони мають вивчити і яка пізніше стане їхнім фахом. Уміння тримати коня на своїй доріжці, стрибки через перешкоди, верхова їзда на відкритій місцевості, основні механізми танка та їхня взаємодія, керування танком під вогнем, поведінка в радіоактивних та інших небезпечних зонах — методичний виклад таких тем у теорії та на практиці не становив для мене жодних проблем. Я вже згадував, що з технічного погляду ми були досконало підготовлені. Коли мене відправляли прослухати курс лекцій про якесь нове технічне вдосконалення, всі були певні, що, повернувшись, я знатиму все, як отченаш. Я також був членом інспекції танкових військ. Ми їздили по танкових заводах і дискутували з інженерами про їхні винаходи.

До речі, варто зауважити, що всі ці винаходи з часом ставали щораз невдалішими. У цьому плані мене неможливо було відучити від простої тверезої оцінки старого кавалериста. Мушу визнати, що в минулі часи кавалеристи мали значну перевагу над пішими. Адже піші були потрібні для зовсім інших цілей. Ця різниця стала менш принциповою після винайдення стрілецького пороху, на який справедливо нарікав Аріосто[16]. То був кінець величних армій, на кшталт тих, які очолював Карл Сміливий[17]. Принаймні для кавалерії ще залишалося трохи часу, і я не вважав несправедливим, що піхотинці могли цілитися двічі й тричі, перш ніж одержували відповідь. Але потім настала смерть кавалерії.

Старих кентаврів здолав новий титан. Я бачив свого переможця зовсім близько біля себе, коли, скривавлений лежав у траві. Він вибив мене із сідла. То був маленький, хирлявий, прищавий хлопчина з передмістя, якийсь коваль з Шеффілда або ткач із Манчестера. Він щось собі жував, сидячи за купою гною, примружив одне око, а іншим цілив із дула, яким уже наробив лиха. Він плів червоно-сірий візерунок свого пекельного полотна. Це був новий Поліфем чи, радше, його найнижчий прислужник, що тримав залізний протез перед однооким обличчям. Ось так тепер виглядали армії. З красою було покінчено.

Мені пригадується Віттґреве, один із моїх перших учителів. У нього я навчався азів верхової їзди ще до того, як потрапив до Монтерона. Віттґреве займався виїздом молодих коней для війська, без нього не проходив жодний кавалерійський турнір. Він мав залізні литки, а його рука, якою він тримав вуздечку, була ніжна, як оксамит. Навіть найбаскіший кінь, необ'їжджений скакун за одну годину визнавав його своїм господарем. Свої перші маневри я робив під його наглядом. Увечері я любив ходити до стайні, де він розташувався разом з кіньми, там мені було добре, навіть якщо перед цим ми цілий божий день провели у сідлі, від раннього ранку аж до команди «на сьогодні вільно!»

У стайні було затишно: коні стояли серед соломи, окремі соломинки лоскотали їм черево. У Віттґреве завжди можна було застати двох чи трьох інших легких кавалеристів, бувалих курсантів третього року навчання. Там я дізнався, як доглядати за своїм конем після довгого переходу, як підстеляти йому солому, як зігріти його розтиранням, як припинати, як напувати, — у воду треба додати трохи січки, щоб кінь пив не надто поквапно, — як треба його оберігати й плекати, аж поки він схилить тобі голову на плече й торкнеться тебе ніздрями. Мене також утаємничили в особливості стояння на варті в сільській стайні, я навчився пити самогон, курити люльку з половинним мундштуком та розмальованою чашею, грати в карти та ще багато чого, що належить опанувати майбутньому гусарові. Щойно з'являвся Віттґреве і в розстебнутому кителі проходив через двір своєю неквапною, розкутою ходою, як невдовзі з'являлися й дівчата — білявки, русявки й чорнявки, дівчата у високих чоботях з гострими носаками, дівчата в хустках та без хусток, дівчата з Померанії та Силезії, з Польщі й Литви. Він сприймав це як належне й так, ніби все відбувалося саме собою; дівчата з'являлися як кішки, що вчули запах валер'янки. Вони заходили й до стайні, коли господарі подвір'я вже йшли спати. Тоді починався загальний бенкет, усі готували ковбаски, роздавали жартівливі загадки, билися об заклад; одне слово, Віттґреве встигав усюди. До того ж він мав чудовий співочий голос.

До речі, мої перші маневри були й водночас його останніми; ще восени він покинув військову службу й знайшов собі іншу роботу. Через якийсь час я знову з ним зустрівся. Я їхав трамваєм до Трептова, закомпостував свій квиток і не повірив власним очам, коли побачив його в однострої кондуктора, проте не було жодного сумніву — то був таки Віттґреве. Тепер на ньому був зелений жорсткий кашкет, що виглядав як збільшений капсуль, та шкіряна сумка через плече. Він продавав квитки за десять пфенніґів, що три хвилини калатав у дзвінок, смикаючи за шнур, та оголошував зупинки. Його вигляд мене приголомшив, я відчував пригнічення, дивлячись на нього, так ніби тварину спіймали на волі й засадили в клітку, навчивши двох-трьох жалюгідних фокусів. Ось таким став красень Віттґреве.

Він також мене впізнав. Але був не надто привітний, здавалося, він неохоча згадував про наше спільне минуле. Ще більше я був вражений, коли про кавалерійські дні він згадував як про щось низьке, неповноцінне, а свою роботу в цьому трамвайному вагоні вважав за поступ, сприймав як підвищення.