Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Хоча він не дуже й наполягав, але я вирішив навідати його вдома. Молодь неохоче розлучається зі своїми авторитетами. А Віттґреве був бездоганним легким кавалеристом — як з підручника. Швидке долання перешкод, використання раптових переваг передбачає гарячу кров, сангвінічний темперамент. Тут треба бути поблажливим до певної легковажності, навіть Монтерон це розумів, проте перед нами ніколи не давав цього взнаки.

Помешкання Віттґреве нагнало на мене ще більше смутку. Квартира була в берлінському районі Штралау, де від сумного до смішного — один крок. Він завів мене в кімнату, де стояв сервант з кавказького горіха, на якому короною височів кришталевий таріль. Він одружився. Тоді я вперше звернув увагу на те, що ті, хто довго парубкував, зрештою отримують найнепоказніших дружин.

Особливо мене здивувало, що у всій квартирі не було жодного зображення коня — ні на гравюрах, ні на фото, а також жодних призів, які він здобув на турнірах. Від давнього гасла «вино, жінки й пісні» лишилося тільки те, що він став членом товариства Штралауських співів. На цьому його спілкування поза домом вичерпувалось.

Якими ж були його прагнення? Він хотів з кондукторів перейти у контролери, можливо, навіть стати інспектором. Його дружина розраховувала на невеликий спадок. А ще він мав надію, що його колись оберуть до ради свого товариства. Його сухорлява дружина мовчазно складала нам компанію, поки ми пили пшеничне пиво; я пішов із почуттям, що моя поява була невчасною. Може, в пору цвітіння дерев мені слід було запросити його на вино до Вердера чи на перегони до Гоппеґартена, адже десь у глибині душі мають жевріти спогади; не можуть же вони зовсім зникнути. Я уявляв собі, що вночі уві сні Віттґреве знову вискакує сідає на коня і, співаючи, мчить світ за очі широкими полями, аж поки надвечір удалині замаячить колодязь із журавлем та нагода розкішної ночівлі.

Коли я згадав про Поліфема із Шеффілда чи Манчестера, мені на думку спав Віттґреве. Тепер він поклонявся новим богам, і якби про це дізнався Тарас Бульба, то, певно, перевернувся б у домовині. Незабаром я довідався, що то не поодинокий випадок. Те саме було й з багатьма іншими. До нас, у східну провінцію, прибувала молодь із села — селянські сини й наймити, що з дитинства звикли доглядати за кіньми. Роки в кавалерії були для них святом. З часом дедалі більше цих хлопців засмоктували великі міста й вони кінчали, як Віттґреве. Вони займалися роботою, негідною чоловіка, з таким самим успіхом її могла виконувати жінка або дитина, навіть разом з іншими обов'язками.

Те, що їх захоплювало в юності і що протягом тисячоліть було роботою, задоволенням та радістю чоловіка — скакати верхи, йти з плугом за волами вранці паруючим полем, жати стигле збіжжя на пекучому сонці, коли засмаглими грудьми градом котиться піт, а селянки ледве встигають в'язати снопи, потім обід у затінку зелених крон, — усе те, що з давніх-давен славилося в поезії, нараз зникло. Радість було втрачено.

Як пояснити цей потяг до бляклого й монотонного життя? Безперечно, робота стала легшою, хоча й нездоровою, вона давала більше грошей, більше часу й, можливо, більше розваг. День у полі довгий і виснажливий. Проте все це вартувало менше, ніж колись один цілий талер, один вільний вечір, одне сільське свято. Те, що люди звернули зі шляху до щастя, було добре видно з того неприємного виразу обличчя, яке спотворювало їхні риси. Невдовзі невдоволення домінувало над будь-якими іншими почуттями, воно стало своєрідною релігією. Там, де вили сирени, було справді жахливо.

Кожен мав з цим змиритися. Якщо ж застрягти у чомусь старомодному, як ми в своєму кавалерійському житті, то нам на заміну прийдуть люди з Манчестера. Таки справді зі старим було покінчено назавжди. Тепер або пан, або пропав. Віттґреве помітив це раніше за мене. Мені не випадає критикувати його та інших, адже я також був змушений вдатися до подібного кроку.

Усе це виглядало приблизно таким чином: хлопець з Манчестера загнав нас в глухий кут. Нам довелося позбутись коней. Отже, аби його викурити, ми з'явилися з танками, на що він відповів новим сюрпризом. По суті, ми всі впряглися в той самий віз.

Маю визнати, що в цьому чергуванні щораз новіших моделей, які щораз швидше старіють, у цій рафінованій грі розпашілих голів у запитання й відповіді був особливий стимул, який тривалий час мене приваблював, і найбільше — коли я працював у танковій інспекції. Боротьба за владу перейшла в нову стадію, її почали вести формулами науки. Зброя зникала у прірві, як швидкоплинне явище, як картини, які кидають у вогонь. Подібно до перевтілень античного Протея[18], кожен раз з'являлося щось нове.

Гра захоплювала, в цьому я погоджуюся з Віттґреве. Коли масам під час урочистих парадів — чи то на Красній площі в Москві, чи то деінде — демонструють нові моделі, залягає побожна мовчанка, яка раптом вибухає бурхливим захопленням. Що означає той шерех, коли повз натовп на землі проповзають сяючі черепахи та мідні змії, тоді як у небі трикутники, стріли й рибоподібні ракети зі швидкістю думки вишиковуються у щораз нові формації? Хоча це й були покази найновіших моделей техніки, та в цьому мовчанні й вигуках захоплення було якесь прадавнє зло людини, істоти, яка завжди намагається перехитрувати іншого й налаштувати на нього пастку. Невидимі, як міражі, пропливали біблійні Тувалкаїн та Ламех[19].

6

Отже, я був інспектором без конкретного рангу і працював у відділі прийому танків, був спеціалістом, які сьогодні потрібні в усіх галузях. Моя посада належала до тих, які хоч і важливі, проте не надто престижні. До того ж моя повага до роботодавців також була невисокою. Кожен має того господаря, на якого заслуговує. Всім відомі недоліки вузької спеціалізації. Проте тут є й переваги, зокрема те, що тоді немає необхідності підігрівати інтерес до справи. Можна просто спиратися на голі факти.

Вільний час я переважно проводив у своїх історичних студіях. Через такий спосіб життя я не мав можливості перевозити із собою книжки, за винятком невеликого «золотого запасу», проте я часто бував у бібліотеках та відвідував лекції. Я навіть розробив власну теорію. Вона полягала в тому, що ми перебуваємо в часі Акціуму[20], над яким тяжіє прокляття світової громадянської війни, й після цього періоду настане інший, в якому святкуватимуть акціади, низку величних та мирних століть. Проте нам судилося до самої смерті зазнавати самих злигоднів.

Що ж стосується фаху інструктора, то для мене, як і для більшості моїх товаришів, технічний аспект не становив труднощів. У мене навіть розвинулася певна пристрасть до техніки. Проте кожен, хто викладав теорію чи проводив практичні заняття, знає, що це не основне. Щоб проникнути в суть предмета, має почати діяти ерос навчання й вивчення, взаємодія того, хто дає, і того, хто приймає, зразка й наслідування, тут має запанувати та любов, з якою дикун показує своїм синам, як стріляти з лука, або з якою звір вчить своїх малят. Я переконаний, що педагогічний принцип один із засадничих принципів космосу.

У мене була потреба спілкуватися з молодими. При цьому я мав покладатися на власні вміння, мені бракувало знеосібленого авторитету ментора. Спершу я зав'язував з ними приятельські стосунки, згодом це почуття поглиблювалося батьківською турботою. Мені не судилося мати синів, хоча я завжди цього хотів. Як ці молоді даватимуть собі раду у житті — мене чомусь завжди це хвилювало. Вони народилися в пору непевності, ніколи не знали цілковито у чомусь впевнених людей, на кшталт Монтерона. Багато з них не знали батька. Тож я вважав за ліпше не думати про ступінь загрози для них, про їхню самотність серед невідомих морів, про жахливу близькість безодні.

Я маю на увазі не фізичну загрозу, хоча вона також мене пригнічувала, особливо коли наставав прощальний вечір. Переді мною сиділи молоді, вони збивалися докупи, як у гнізді. Тож хоча й звучали звичні промови: «Скоро ми покажемо, чого навчилися» і таке інше, та відчувалася і темна тінь страху, якого годі було позбутися. Тож коли я бачив, як вони разом сидять, то думав собі: «Скоро ви вийдете назовні — туди, де з вами не буде жодного вчителя. І що ж на вас там чекатиме?!»

Мені було нестерпно усвідомлювати їхню самотність. Кілька разів я добивався дозволу їх супроводжувати, та це не віталося й не дуже допомагало, адже все одно наставала та мить, коли ми маємо залишити ближнього на самоті, коли вже не зможемо йому надати ніякої допомоги, так ніби ми були розділені цілим морем. Я охоче пожертвував би для них власним благополуччям — від цього світу я нічого хорошого не чекав.

Щоразу мене вражала їхня мужність, їхня витривалість. Коли політики втрачали глузд, — а це траплялося часто, — тоді вони мали виручати, мали виплачувати борги своїх батьків та прадідів. Тож не було й мови про часи кавалерії. Хай в яке жахливе пекло їх кидали, а проте вони йшли без жодних нарікань. З цієї перспективи я бачив трохи більше, ніж Монтерон. Для нього залишалася недоступною сфера глибокого, безславного страждання, що починається в системі підпорядкування.

Я особливо не думав про політику. У мене було почуття, що ми всі, як Лоренц, повипадали з вікон. Рано чи пізно ми впадемо й розіб'ємося. Ми висіли, як то кажуть, у повітрі. Я вже згадував про те, що мої друзі як у політичній, так і у військовій сфері досягли високих посад. Я скромно тримався у їхньому кільватері. Але ж треба було до когось пристати, і не було особливої різниці до кого саме.