Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Заводи було видно ще здалеку: приземисті білі вежі та величезна кількість майстерень з пласкими дахами, без щогл і димарів. Вони були доволі барвистими, оскільки на зовнішній стіні висіло безліч плакатів. Водночас із основним бізнесом Цаппароні з особливою любов'ю плекав власний кінематограф, в якому завдяки своїм роботам та автоматам він досяг просто казкової досконалості.

Існують прогнози, за якими одного чудового дня наша техніка перетвориться на цілковиті чари. Тобто наша участь зводитиметься лише до спонуки старту, а механіка буде настільки досконала, що вже не потребуватиме грубого ручного запуску. Достатньо буде променя, слова, можливо навіть думки. Ціла система імпульсів пронизуватиме увесь світ.

Фільми Цаппароні вже наближалися до таких прогнозів. Порівняно з ними всі фантазії старих утопістів здавалися надто неоковирними. Автомати набули такої свободи й танцювальної елегантності, що утворювали особливе царство. Здавалося, тут вдалося втілити те, що тривалий час вважалося мріями: навчити матерію мислити. Фільми Цаппароні мали потужну привабливу силу. Особливо діти захоплювалися ними. Цаппароні посунув з п'єдесталу старих казкових персонажів. Він розгортав свої історії подібно до оповідача, який в арабській кав'ярні вмощується на килимі й цілком змінює простір. Він створював романи, які можна було не лише читати, слухати й бачити, в них можна було входити, як у сад. Цаппароні вважав, що природа не є досконалою ні в красі, ні в логіці і що її слід перевершити. І справді, він започаткував новий стиль, до якого підлаштовувалися й живі актори, вважаючи його за взірець. У нього можна було зустріти просто чарівних ляльок, принадних, як мрія.

Завдяки фільмам Цаппароні став загальним улюбленцем. Його сприймали як доброго дідуся, що розповідає захопливі історії. А уявляли з великою білою бородою, ніби святого Миколая. Батьки навіть нарікали, що їхні діти приділяють йому надто багато уваги. Вони погано засинали, були надто збуджені й неспокійно спали. Та, зрештою, життя скрізь було напруженим. Це було притаманним людському роду, і з цим слід було примиритися.

Тож афішами з такими фільмами була обвішана вся заводська стіна, що тяглася вздовж вулиці, ширина якої нагадувала радше злітне поле. Без різнобарвних плакатів ця стіна виглядала б надто суворо, наче фортечний мур, до того ж над нею через однакові проміжки здіймалися білі вежі. Над усім комплексом височіла жовта повітряна куля.

Яскраві написи на узбіччі попереджали, що ми в'їжджаємо до закритої зони. Водій показав мені на них. Ми мали їхати повільно, не повинні були мати ні зброї, ні дозиметрів, ані жодних оптичних приладів. Також були заборонені ґумові плащі та затемнені окуляри. На вулиці й навколо комплексу був доволі інтенсивний автомобільний рух, тоді як бокові проїзди залишалися порожніми.

Поступово стало краще видно плакати. Вони повідомляли про візит Гайнца-Отто до королеви термітів Танґейзер на горі Венери у переказі для дітей. На афіші роботи Цаппароні були зображені як заможні й могутні схожі на гномів створіння. Дива підземних палаців не виказували жодних слідів технічних пристроїв. Фільми були розділені на дванадцять частин і йшли увесь календарний рік, а діти знемагали, чекаючи на продовження. Ця колективна розвага диктувала їм моди й уподобання. Діти на своїх майданчиках гралися то в астронавтів, то в спелеологів, потім у матросів підводних човнів або в трапперів. Цими технічно забарвленими казками й пригодами Цаппароні збуджував не лише сильне, але й хронічне захоплення. Діти жили в його світі. Серед батьків та вчителів розділилися думки щодо цих розваг. Одні вважали, що таким чином діти вчаться під час гри, а інші боялися, що це їх надто збуджує. І справді, траплялися дивовижні й страхітливі випадки. Та годі було спинити поступ часу. І тут було б доречно поцікавитися, а чи не став ще фантастичнішим сам реальний світ? І в якому зі світів діти сильніше збуджуються?

Тим часом ми звернули на службову автостоянку. Таксі поряд з лімузинами, які там стояли, виглядало як ворона, що помилково заскочила в клітку до фазанів. Я розрахувався з водієм і рушив до приймальні.

Сонце вже стояло досить високо, але на прохідній панувала суцільна біганина. Те, що кожен працівник Цаппароні сам керував своїм графіком, найкраще демонструвала та обставина, що ніхто не мав фіксованого часу роботи. Люди заходили й виходили, як кому було потрібно, окрім тих, що працювали в команді. Та на фабриці моделей це були винятки. Зрештою, маю додати, що таке правило, тобто його відсутність, для Цаппароні було вигідним. Етика праці на його заводах була на висоті: там працювали й працюють у стилі вільних митців, захоплених власними витворами. Попри відсутність строгого графіка робочого часу, тут працювали майже постійно. Працівники навіть уві сні бачили свої творіння. Те, що вони були тут самі собі шефами, було видно й з того, що вони мали час. Звичайно, це не означало, що вони його розтринькували. Вони радше мали купу часу, як заможні люди мають торбу з грішми. Їхнє багатство було в торбі, а не у витратах. Це відчувалося в їхній поведінці.

Люди, що входили й виходили з фабрики, були вбрані у білі або кольорові плащі й вільно минали прохідну. Очевидно, їх знали, оскільки шлях до брами та до бюро реєстрації був під охороною. Я бачив, як там стояли невеликі гурти, подібні до тих, що проводжають пасажира пароплава, який підіймається трапом і нагорі стикається з матросами, стюартами та іншим персоналом, який непомітно, але прискіпливо спостерігає за прибульцями. Брама була дуже широка. У стіні були проходи, над якими висіли таблички: «Прийом», «Двірник», «Охорона» та інші.

У відділі реєстрації мене, здається, вже чекали. Не встиг я назвати своє ім'я, як до мене негайно приставили супроводжуючого, який мене привітав.

На мій подив, супроводжуючий повів мене не в глиб фабрики, а вивів назад через браму на вулицю. Він провів мене до невеликого підземного потяга, вхід до якого розташовувався на парковці. Спустившись до колії, ми сіли у крихітний вагончик, що мав кнопки, як у ліфті. За дві хвилини ми прибули на місце. Ми зупинилися всередині старомодного будинку, розміщеного на внутрішній території фабрики, огородженій муром. Я опинився перед дверима приватного помешкання Цаппароні.

Я сподівався, що в ліпшому випадку мене відведуть до відділу персоналу і там, якщо співбесіда пройде успішно, відрекомендують начальникові відділу, адже мене рекомендував Твіннінґс. Тож, коли я раптом виринув з підземелля, мені аж сперло дух від того, що я опинився у святая святих компанії, у приватній зоні чоловіка, про якого подейкували, що його не існує взагалі, а він сам і є найдосконалішим винаходом заводів Цаппароні. Я вже бачив, як до мене спускається служник, який мав замінити мого провідника: «Пан Цаппароні чекає на Вас».

Не залишалося жодних сумнівів — я опинився в резиденції Цаппароні. Його головна фабрика була в іншому місті, та після численних перебудов та добудов йому це набридло, й Цаппароні вирішив спорудити за новим планом ідеальну фабрику, яка у всіх сенсах відповідала б його творчій натурі. В результаті огляду прилеглої місцевості з'ясувалося, що неподалік розташовується монастир цистерціанців[5]. Монастир був давно націоналізований, проте майже не використовувався. Церква і головне приміщення зазнали розграбувань, але зовнішні мури та рефекторій[6] були цілі. Окрім великої їдальні для ченців до рефекторію належали численні приміщення, де раніше були кухня, комірчини з запасами продуктів та кімнати для гостей. Саме там Цаппароні облаштував своє приватне житло. Помешкання було величезним. Я вже бачив його світлини в ілюстрованих часописах.

Велика брама в мурі, що оточував будинок, завжди була зачиненою. Для входу в будинок і виходу з нього його мешканці та гості мали скористатися невеличким підземним потягом. Я звернув увагу, що я сідав у потяг не на кінцевій зупинці. Очевидно, колія вела не лише до автостоянки, але й далі до самої фабрики.

Така система мала ту перевагу, що Цаппароні постійно перебував у себе і водночас контролював відвідувачів. Таким чином власник дому був захищений від настирності журналістів та фотографів. Усі приміщення тонули у напівтемряві, що відповідало звичкам господаря. Він усвідомлював, що сила пропаганди може також нівелювати і робити все банальним. Тож те, що про нього багато говорили, було добре, але ці розмови мали бути витримані у сповнених натяків напівтонах. Так само й щодо його виробів мало створюватися враження, що їхній зовнішній вигляд — то лише невелика частка цілого. Добір світлин та статей, які мали про нього з'являтися, здійснювали його фахівці.

Його речник розробив систему непрямого інформування, яке збуджувало цікавість, але ніколи не тамувало її до кінця. Людину, про яку повідомляють щось важливе, але обличчя якої не бачили, вважають гарною з виду, навіть, можливо, величною. Коли про людину багато говорять, але не знають, де саме вона конкретно перебуває, то припускають, що — скрізь; дивовижним чином така людина ніби перебуває в різних місцях одночасно. Людина, настільки могутня, що про неї не наважуються говорити, стає всюдисущою, адже вона панує над нашим внутрішнім світом. Нам здається, що вона чує наші розмови, а її очі пильнують за нами, коли ми сидимо у своїй кімнаті. Ім'я, яке можна промовляти лише пошепки, могутніше за те, яке викрикують на базарах. Цаппароні це було відомо. З іншого боку, він не міг нехтувати пропагандою. Тут крилися несподіванки на кшталт прихованих портретів, створених з елементів ландшафту. Це був цілковито новий підхід до цього питання.

Не буду заперечувати, що я аж здригнувся від переляку, коли служник промовив: «Пан Цаппароні чекає на Вас». Я відчував разючу невідповідність між людиною планетарної могутності та тим, хто мав у кишені лише гроші на зворотну дорогу. Враз мене охопило відчуття, що я не готовий до цієї зустрічі. То була ознака декласованості, почуття, раніше мені невідоме. Справжній представник легкої кавалерії не повинен мати такого відчуття за жодних обставин. Монтерон часто нам це повторював. Він також казав: «Тільки тоді, коли сам капітан залишає корабель, той вважається втраченим, стає нічийним майном». Він мав на увазі самоусвідомлення незаплямованої особи.

Це спало мені на думку, коли я відчув, як тремтять мої коліна. Я також згадав про зовсім далекі часи, коли ми не сприймали всерйоз усіх оцих крутеликів з їхніми підприємствами сталі й вугілля, про кінематограф та автомати тоді й мови не було — хіба що на ярмарках. Дрібний землевласник, що володів двомастами моргами[7] землі й не мав боргів, здавався кавалеристам респектабельнішим, аніж ті, хто тоді сидів за кермом перших автомобілів й розлякував коней. Коні чули, що на них насувається. Відтоді світ змінився.

Цаппароні знайшов час, щоб прийняти мене, отже, він вважав мене своїм партнером. Від цієї думки мене знову щось штрикнуло всередині. Чи справді я можу бути партнером в його поточних справах? Якщо, приміром, велика компанія наймає яку-небудь бідну дівчину на посаду стенографістки чи друкарки, то шеф, можливо, навіть ніколи не побачить її обличчя. Вона не є для нього партнером. Проте могло б статися, що одного дня її побачать разом з шефом, наприклад, у громадському басейні чи нічному клубі. Тоді її значення зростатиме, та водночас повага до неї зменшуватиметься. Тоді вона стала б партнеркою й таким чином долучилась би до влади. З легітимного погляду її становище лишалося таким же незначним, проте з практичного погляду її позиція набувала неабиякого значення.