Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Маю визнати, що тілесна слабкість поступово зникала. М'язи ставали міцними, як сталь на ковадлі досвідченого коваля, очищена від усіх шлаків. Обличчя також мінялися. Ми вчили триматися в сідлі, фехтувати, правильно падати та багато чого іншого. Вивчали це на все життя.

Характер теж зазнавав невиправних змін. Особливо неприємним Монтерон міг стати тоді, коли довідувався, що хтось підвів свого товариша, коли той був потрапив у скрутну ситуацію. Коли хтось напідпитку встрягав в якусь халепу, то Монтерон насамперед запитував, чи хтось з ним був. І, боронь боже, якщо хтось покинув свого товариша або не піклувався про нього, як про малу дитину. Одним з основних принципів Монтерона, який він утовкмачував нам і на манежі, і на навчаннях, і під час жахливих понеділків було те, що ніколи, за жодних обставин, — чи то в місті, чи то в бою — не можна залишати товариша перед лицем небезпеки.

І хоча ми були добрячими вітрогонами, в цьому питанні він таки досяг успіху, тут уже нічого заперечити.

Коли, перш ніж повертатися до своїх полків, ми сиділи ввечері всі разом, скупчившись навколо нього, — а він часом бував дуже веселим, — то це було більше, ніж звичайна прощальна вечеря. Тоді він сказав щось таке: «Великих світил цього разу серед вас не було, та й загалом довелося докласти чимало зусиль. Але серед вас немає жодного, на кого не міг би покластися король. А це, зрештою, головне».

Того вечора ніхто не хильнув зайвого. Всім було зрозуміло, що за старим стояло щось таке, що було значніше за короля і за його посаду. Це відчуття відбилося на всіх; таке запам'ятовується на все життя і, можливо, навіть надовше. Воно зберігається навіть тоді, коли вже ніхто не знає, хто зараз король. Навіть Монтерон уже давно був забутий, ми були останнім курсом, який він навчав. Потім він загинув одним з перших, здається, під Льєжем уночі. Та й з його курсантів залишилося небагато.

Але й досі було видно, що він зробив з нас правильних хлопців. Не частіше ніж раз чи двічі на рік ми зустрічалися в задніх кімнатах невеликих кнайп посеред міст, що так дивно змінилися, а деякі з них були двічі зруйновані й знову відбудовані. В ході розмови завжди, ніби крізь вогняну завісу, зринало ім'я Монтерона, і той святковий настрій останньої прощальної вечері виникав знову.

Його вплив проявлявся навіть у такого ділка, як Твіннінґс, про якого Монтерон якось сказав: «Твіннінґс, Ви навіть легший, ніж кавалерист». Гіркі слова! Я переконаний, що коли Твіннінґс дивився, як я сидів за столом, ніби бідний родич, і коли він вийшов у сусідню кімнату, щоб узяти для мене підйомні, він діяв усупереч своїй природі. Але він не міг інакше — після того, як змусив мене зціпити зуби й погодитися на його пропозицію, адже за ним стояв Монтерон. Твіннінґс розпізнав одну з основних ситуацій, які він наполегливо втовкмачував нам, а саме, що я, хоч і не найкращий, але, так би мовити, йду на фронт, а він залишається в тилу.

Отже, ми дійшли згоди, й Твіннінґс провів мене до дверей. На порозі мені спало на думку ще одне:

— А хто дотепер обіймав цю посаду?

— Також італієць, такий собі Каретті, але він пішов ще три місяці тому.

— Десь завіявся?

— Щось таке. Пропав, безслідно зник, і ніхто не знає, куди він подівся.

3

Це було в суботу ввечері, а в понеділок вранці я сидів у таксі, що везло мене на завод. Твіннінґс повідомив ще того ж дня, що все гаразд. Звісно, у Цаппароні працювали навіть у неділю.

Тереза привела до ладу мій одяг. Новина її дуже втішила. Вона вже бачила мене на високій посаді однієї зі світових компаній. Якщо в цій справі й було щось приємне, то це її захоплення. Тереза належала до тих жінок, які переоцінюють власних чоловіків, вона вже щось собі там нафантазувала. Про мене вона була надто хорошої думки, можливо, їй це було потрібно. Вона була розчарована у всьому, що стосувалося її самої. Мала нав'язливу думку, що вона для мене тягар, що мені з нею лише клопіт, що вона заважає мені. Та насправді все було навпаки. Якщо в цьому дедалі похмурішому світі я ще мав десь прихисток, то саме в неї.

Коли нам було кепсько, що останнім часом постійно траплялося, то часто вночі я відчував поряд себе легке здригання — так жінка намагається приховати ридання. Я почав допитуватися й почув давню пісню про те, як би було добре, щоб вона взагалі не народилася, я б тоді її не зустрів. Вона занапастила мою кар'єру, довела до руїни. Я міг стільки завгодно запевняти, що маю досить сили довести себе до руїни й без сторонньої допомоги, і що мені нічого не вдавалося краще за це, але вона ніяк не хотіла викинути з голови ці дурниці.

З іншого боку, коли нас переоцінюють, це дає нам певну підтримку. У нас виникає спонука робити добрі справи. Я вже згадував, що до такого ставлення я звик від моєї матері, з образом якої непомітно злилася Тереза. Як часто мати ставала на мій бік, захищаючи від батька, коли у нас в домі знову здіймалася буча. Зазвичай вона говорила: «Та хлопець же непоганий», на що батько відповідав: «Він є і буде неробою». Тоді мати казала: «Але він таки непоганий», адже за жінками завжди має бути останнє слово.

Заводи Цаппароні були досить далеко за містом. У кожному місті в нього були більші чи менші філії — дочірні, афілійовані, ліцензійні фірми, склади та ремонтні майстерні. Тоді як тут було головне підприємство, велика кузня нових моделей, з якої рік у рік, ніби з рога достатку, текли у світ нові дивовижні й нечувані винаходи. Тут мешкав і сам Цаппароні, коли не був у роз'їздах.

Отже, в суботу надійшла телеграма від Твіннінґса про те, що я маю прибути на співбесіду. У неділю мені ще вдалося зв'язатися з домашнім лікарем мого попередника Каретті, оскільки мене непокоїло те, що Твіннінґс сказав мені у передпокої. Розмова з лікарем мене заспокоїла. Він вважав, що не розголосить жодних таємниць, коли розкаже, що трапилося з Каретті. Про це всім було відомо. Як і багато інших сумлінних працівників Цаппароні, Каретті з часом став дивним, а під кінець це вже виходило за рамки допустимого. За визначенням лікарів, це була так звана «манія ретельності» у поєднанні з манією переслідування, що живилася технічними візіями. У таких випадках пацієнти відчувають уявну загрозу від ретельно розроблених машин. Їхній світ поступово перетворюється на сценарій у стилі середньовічних художників. Каретті вважав, що його переслідують крихітні літачки, які хочуть заподіяти йому якесь зло.

Немає нічого дивного в тому, що такі хворі зникають безвісті. Лікар, невеличкий нервозний психіатр, згадав, зокрема, про одного пацієнта, останки якого через багато років знайшли на якомусь горищі — він туди сам заліз і вкоротив собі віку. Інший напоровся на вершину старезної смереки. Його тіло знайшли не відразу. Лікар був балакучим і описував симптоми з такою життєрадісною педантичністю, що, повертаючись додому, мені вже здавалося, ніби й мене самого переслідує якась механічна сарана. По суті, він мене заспокоїв.