Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Товсті стіни робили б приміщення похмурим, якби не вікна, що сягали майже підлоги, крізь які струменіло світло. Засклені двері були відчинені і вели на широку зовнішню терасу.

Крізь вікно було видно парк, що нагадував старовинну картину. Дерева виблискували свіжими кронами, здавалося, можна було відчути, як їхнє коріння вбирає вологу. Вони росли обабіч струмка з повільною течією, який поступово розширювався, а на його поверхні колихалося латаття. То були колишні монастирські ставки; цистерціанці, як бобри, любили облаштовувати болота.

На щастя, тут ще збереглися давні мури. Адже більшість з них, особливо біля міст, уже давно розібрано на будівництва. А тут раз по раз крізь листя дерев проглядав сірий камінь. Здається, мури відгороджували навіть поля, оскільки вдалечині я бачив селянина, який ішов за плугом. Повітря було прозоре; сонце виблискувало на кінських спинах та на ріллі, яка вигиналася дутою. Краєвид був приємний, хоча й викликав подив, коли згадати, що власник цих земель торгував, зокрема, садовими тракторами, які, мов ті кроти, розпушували грядки й подрібнювали ґрунт. Тим часом усе в його господарстві свідчило про музейні вподобання. Напевне, йому не хотілося бачити машин, коли він стояв на терасі й дивився на свої дерева та ставки. До того ж він мав ще одну перевагу: на його стіл потрапляли лише овочі й фрукти, що вирощувалися у старий спосіб. І тут було істинним твердження про те, що слова змінили своє значення: адже хліб — уже не той хліб, а вино — інше вино, ніж було колись. Тепер це лише підозрілі хімікалії. Треба бути надзвичайно заможним, щоб сьогодні уникнути отруєнь. Безперечно, цей Цаппароні був хитрим лисом, який умів жити у своїй розкішній норі та ще й коштом йолопів, так само як аптекар, що продає свої піґулки й краплі за ціною золота, а сам з родиною послуговується дідівськими приписами і живе здоровим.

Безперечно, у цьому місці було дуже спокійно. Шум фабрики, автостоянок та прилеглих вулиць долинав сюди лише як віддалене бурмотіння, приглушене кронами дерев. Натомість було чути спів шпаків та зябликів, а також дятла, що стукотів по трухлявих стовбурах. На галявинах стрибали дрозди, час від часу на поверхні ставка скидався короп. Перед терасою над клумбами, густо засадженими квітами, кружляли бджоли, ділячи з метеликами солодкий нектар. Був травневий день у всій його пишноті.

Роздивившись картини й книжки з дивними назвами, я сів до невеликого столика, біля якого стояло два стільці, і задивився крізь широко прочинені двері. Повітря було чистішим, ніж у місті, воно майже п'янило. Очі відпочивали, споглядаючи старі дерева, зарослі зеленню ставки і поля вдалині, де селянин, завертаючи, вів борозну.

Як ото ми часом теплими весняними днями ще чуємо у своїх кістках зиму, так і я, милуючись цим краєвидом, відчував невдоволеність, яка останніми роками отруювала мені життя. Відставний кавалерист виглядає доволі сумно у сучасному місті, де вже не чути іржання коней. Як усе змінилося з часів Монтерона! Слова втратили свій сенс, навіть війна вже не була війною. Монтерон перевернувся б у могилі, якби дізнався, що сьогодні називають війною. Зрештою, й мир також не був більше миром.

Ще двічі чи тричі ми скакали верхи рівнинами, де під час переселення народів постійно пересувалися озброєні вершники. Незабаром ми дізналися, що це більше неможливо. Ми ще мали гарну, яскраву збрую, що виблискувала здалеку і якою ми пишалися. Та раптом у нас не стало супротивника. Невидимі стрільці з великої відстані брали нас на приціл і вибивали із сідла. Добравшись до них, ми побачили, що ті обплуталися з усіх боків дротом, який різав коням сухожилля й через який годі було перескочити. То був кінець кавалерії. Нам довелося спішитись.

У танку було тісно, жарко й гуркітливо, ніби сидиш у якомусь казані, по якому ковалі гатять молотками. Тхнуло мастилом, пальним, ґумою, горілою ізоляцією й азбестом, а коли ми опинялися на відстані пострілу, несло ще й порохом, який димів з гільз. Ми відчували, як трясе навіть на м'якому ґрунті, потім чулися сильніші й ближчі удари, часом попадання. Це були аж ніяк не величні дні кавалерії, про які нам розповідав Монтерон. То була пекельна робота з машинами, невидима, безславна, а ще завжди на нас чигала небезпека загинути у вогні. Мені було гидко, що дух мав настільки коритися силі вогню, але, напевне, це відчуття було закладене природою.

Та й взагалі сам фах набув якогось сумнівного характеру. З часом я помітив, що й солдати вже не були солдатами. Панувала загальна недовіра, що позначалося на службі. Раніше достатньо було заприсягтися на прапорі. А зараз почали наймати безліч поліцейських. Це була разюча зміна. За одну ніч те, що вважалося обов'язком, перетворилось на помилку чи навіть на злочин. Ми побачили це, коли після поразки у війні повернулися додому. Слова втратили свій сенс, отже, й батьківщина вже не була батьківщиною? То заради чого ж тоді загинули Монтерон та всі наші?

Я неохоче згадую ті роки, коли все змінилося, хотілося б викинути їх з пам'яті, як поганий сон. Ми не могли примиритися з новою ситуацією. Кожен перекладав провину на іншого. А там, де сіють ненависть, проростає сам бур'ян.

Одна жахлива подія ще більше отруїла моє враження від усіх цих змін. Це сталося приблизно в той самий час, коли ми повалили пам'ятник: на постаменті стояв новий трибун, який уже втратив свою популярність. Трибун — одне з тих слів, яке побутує завдяки тому, що колись існувала Римська імперія. Ми підпили, було вже за північ, й монумент яскраво освітлювався прожекторами від сусіднього будівництва. Робітники позичили нам відбійний молоток, й ми так ґрунтовно попрацювали, що на постаменті залишилася тільки пара бетонних чобіт. Я заледве пригадую, де саме ми вчинили це блюзнірство. Якщо це кого цікавить, як, наприклад, Цаппароні, то у моїх паперах це можна знайти.

Зазвичай ми зустрічалися в одного нашого товариша, який мав кімнату на горішньому поверсі багатоквартирного будинку, що тоді так швидко й халтурно будували. Широке вікно кімнати виходило у кам'яний колодязь; з вікна було видно двір, що з висоти здавався не більшим за гральну карту. Нашого товариша звали Лоренц, це був стрункий, дещо нервозний юнак, який також служив у легкій кавалерії. Ми всі його любили, в ньому було щось від колишньої свободи, колишньої легкості. Майже в кожного була якась своя нав'язлива ідея — своєрідна особливість того року, після якого почалася війна. Його полягала в тому, що все зло йде від машин. Тож він хотів підірвати всі фабрики, заново поділити країну й перетворити її на державу селян. Тоді всі зажили б мирно, чудово й щасливо. На підтвердження цього погляду він зібрав невелику бібліотечку — три-чотири полиці зачитаних книжок, переважно Толстого, який був його святим, а також ранніх анархістів на кшталт Сен-Сімона.

Бідолашний хлопець не знав, що сьогодні проводилася лише одна земельна реформа — експропріація. При цьому він сам був сином землевласника, який втратив свою землю й не зміг цього пережити. Особливо дивною була та обставина, що ці ідеї він сповідував, проживаючи в багатоквартирному будинку, та ще й серед людей, яким хоч і не бракувало різних химерних планів, проте з технічного погляду вони були на доволі високому рівні.

Тож, коли він брався викладати свої ідеї, його частенько перебивали жартівливими вигуками на кшталт: «Назад у кам'яну добу» або «Друже, ти неандерталець». При цьому ми не помічали або бачили не зовсім ясно, що нашого друга терзав священний, хоча й безсилий гнів, адже в цих містах життя було справді жахливим, ніби його випатрали якимись сталевими дзьобами. Лоренцу було потрібне не наше грубувате товариство, а швидше опіка родини чи обійми коханої дружини. Монтерон його особливо любив.

Того жахливого вечора — щоправда, це вже було під ранок — ми багато випили, голови наші розгарячилися. Порожні пляшки стояли на столі й попід стінами, з попільниць до прочиненого вікна тягнувся дим, крізь який прозирало хворобливого кольору небо. Все це було далеке від райського умиротворення.

Я вже був майже заснув, та мене розбудив гамір розмови. Раптом мені стало лячно, я відчув, що в кімнаті відбувається щось таке, що потребує уваги. Так починає вібрувати рація, коли на неї надходить повідомлення. Музику перериває сигнал судна, що бореться зі смертю.

Товариші замовкли, вони дивилися на Лоренца, який у стані крайнього збудження звівся на повен зріст. Напевне, вони хотіли і далі брати його на кпини, сприйняли за жарт те, що, власне, вимагало втручання досвідченого лікаря. Надто пізно кожен із нас помітив незвичність ситуації.

Лоренц, який, до речі, того вечора не пив, — він взагалі не вживав спиртного, — впав ніби у якийсь транс, він більше не обстоював свою ідею. Він скаржився, що бракує людей, які бажали б добра — тоді б усе можна було здійснити. Батьки показали нам приклад. До того ж це так легко — принести жертву, якої вимагає час. Тоді закриється тріщина, що розриває Землю.

Ми дивилися на нього й не знали, до чого він веде; у нас було таке відчуття, ніби ми слухаємо безглузду тираду, та з другого боку, все це здавалося якоюсь змовою, крізь яку проступало щось моторошне.

Нараз він заспокоївся, так ніби вирішив вдатися до особливо переконливого аргументу. Він усміхнувся й повторив: «Це ж так просто. Я хочу вам показати». Потім він крикнув: «Хай живе…» й викинувся з вікна.