Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

То велика справа — дізнатися з вуст одного з обізнаних, у які справи ми встрягли і який сенс мають жертви, яких вимагають від нас перед прихованими завісою картинами. Навіть почувши щось лихе, залишалася щаслива нагода вийти із зачарованого кола, яким ми ходили, й побачити, в чому суть завдання.

А тим часом мені не варто задавати тут запитання, — якраз навпаки. Оті вітальні слова подіяли на мене як холодний душ. Нараз я хотів сказати щось на свій захист. Але це було б неправильно, тож я задовольнився тим, що промовив:

— Дуже люб'язно з вашого боку, високоповажний пане, що ви приймаєте мене особисто.

Таке звертання, як і деякі інші, відповідало його статусу. Про це я поцікавився у Твіннінґса.

— Називайте мене просто на ім'я, як то роблять усі працівники наших фабрик.

Він не сказав «моїх фабрик» чи «мої працівники». Ми сіли на два садові стільці, з яких можна було споглядати лужок. Цаппароні закинув ногу на ногу й усміхнено подивився на мене. На ньому були домашні капці із сап'яну, й загалом він створював враження людини, яка має намір затишно провести дообідній час у своїх чотирьох стінах. Тепер він виглядав радше як митець, як успішний письменник або видатний композитор, який уже давно позбувся матеріальних клопотів та впевнений у своїй роботі та її значимості.

Віддалік чулося гудіння фабрик. Я подумав, що саме зараз він візьметься мене розпитувати. Я був готовий до цього, хоча із собою не брав жодних документів, як то я робив у минулому на випадок подібних зустрічей. Це було зайвим вже з тої причини, що я навіть не знав, чого від мене вимагатимуть. Окрім того техніка опитування останнім часом досягла надзвичайних успіхів. І хоча навряд чи коли вдасться навчитися визначати, що за людина перед тобою, але принаймні можна з великою точністю зрозуміти, чим людина не є, хоча та й намагається себе виграшно відрекомендувати. Тож найкраще, що можна зробити, — мерщій узятися до запитань і відповідей.

— Ви якраз вчасно нагодилися, — заговорив він, — щоб прояснити мені деякі деталі, на які я щойно звернув увагу за своїм читанням.

І він жестом показав на кабінет.

— Я взявся за мемуари Філлмора, якого ви, напевне, знаєте — ви, здається, того самого року народження.

Це зауваження потрапило в ціль краще, ніж Цаппароні міг сподіватися, якщо він не навмисне його заготував. Філлмор був одним з наших фельдмаршалів. Я добре його знав, ми разом проходили підготовку в Монтерона. Він прийшов від пархимських драгунів[23], як і Твіннінґс, він полюбляв англосаксонські манери, обоє були родом з Мекленбурґа. У цій землі знать дотримувалася англійських взірців, тож багато вихідців звідти мали своєрідний лондонський флер.

За характером Філлмор був дуже подібний до Лесснера, проте значно перевершував його, був типовим першим номером, і вже тоді всім було зрозуміло, що його чекає блискуча кар'єра. Монтерон був до нього не надто прихильний, але годі було заперечувати, що Філлмор мав золоту голову, був справжнім асом. Філлмор не мав друзів, своєю появою він створював прохолодну атмосферу, в якій сам почувався цілком комфортно. У цьому він відрізнявся від таких теплих характерів, як Лоренц, чи від таких бонвіванів, як Твіннінґс, з яким кожен хотів затоваришувати. Тож відповідно Лоренца вабила військова частина, Твіннінґса — ад'ютантство, а Філлмора — командні посади.

Ми починали разом, він — як людина успіху, тоді як я був радше людиною невдач. Тож самі собою напрошувалися порівняння, я також часто про це міркував. Чим пояснити це розмірене, впевнене кар'єрне зростання, для якого навіть катастрофи були своєрідними щаблями вгору? Насамперед надзвичайною пам'яттю. Він був учнем, якому не треба було вчитися, оскільки хапав все на льоту. Воно назавжди закарбовувалося в глибині його пам'яті. Достатньо було один раз повільно прочитати йому вірша, й він одразу міг повторити його, не припустившись жодної помилки. Ніхто не був здатний так заввиграшки вивчати мови. Запам'ятавши близько тисячі чужомовних слів, він брався за читання іноземних книжок і газет й таким чином одночасно розширював свої знання з історії й політики. Він уживався в дух мови, замість того щоб напрацьовувати знання з неї. Такий підхід у нього був і до математики, він міг подумки здійснювати математичні обрахунки з багатозначними числами. Це призводило до інцидентів з вчителями, коли він без підготовки перекладав просто з аркуша або здавав контрольні роботи, де стояли самі лише відповіді без обчислень. Вчителі підозрювали, що він списував, аж поки збагнули, з ким мають справу. Великий уривок складного автора, насилу підготовлений вчителем для розбору, з яким клас марудився б цілий урок, Філлмор, якщо його не стримували, перекладав за хвилину. Такі натури — справжнє жахіття для вчителів. Оскільки до них неможливо було прискіпуватися за діло, вчителі шукали argumentum ad hominem[24]. Але це було також непросто, оскільки Філлмор і в поводженні демонстрував помірковану вищість. І пізніше, під час жахливих понеділків у Монтерона, на нього ніколи й тінь не впала. Якщо ж із ним поводилися несправедливо, то він удавався до помсти: вичікував від винуватця кричущої помилки, а тоді чемно піднімав руку й виправляв помилку. Невдовзі стало ясно, що тямовитому школяреві йшлося не так про знання, як про всезнайство. Але його каверзи були добре підлаштовані. Тож із часом його стали побоюватись. Однокласники мусили або визнати його вищість, або просто ігнорувати його. Врешті найкращий учень класу, як правило, уважно слухав і весь час мовчав, оскільки його ніколи не питали. Всі тричі перехрестилися, коли нарешті його позбулися. Й ніхто не дивувався його оцінці summa cum laude[25].

Дивовижні здібності допомагали йому і в професійній діяльності. Вони ставали йому в пригоді навіть у галузях, значення яких часто недооцінювали, зокрема в таких, де треба було мати добру пам'ять на імена. З кількістю людей, імена яких нам відомі, пов'язаний безпосередній вплив людини, її особиста влада. Це дуже важливо, коли йдеться про широке коло людей. Адже кожен надає своєму імені особливої ваги. Що ж до мене, то я надто прислухаюся до своїх почуттів. Я пам'ятав імена людей, з якими мав справу і які були мені симпатичні, або тих, які викликали в мене антипатію, а решту забував або переплутував, що було ще прикріше. Натомість Філлмор дивував навіть тих людей, яких він ніколи не бачив, приміром телефоністок, коли називав їх на ім'я й створював у них враження, ніби вони перебувають з ним в одній життєвій системі координат.

Щодо часу, простору й фактів ніхто не був обізнаний краще за нього. Його мозок здавався пультом управління. Він пам'ятав величезну кількість позицій, як шахіст, що грає водночас п'ятдесят партій і по черзі викликає з пам'яті розташування фігур на тій чи тій дошці. Таким чином він постійно мав інформацію про можливості й резерви. Він знав про всі можливості, й завжди обирав найкоротший шлях. Він володів тим даром, який сьогодні називають геніальністю і який гарантовано знаходить підтримку в суспільній свідомості. До того ж він майже не мав особистих пристрастей, окрім свого честолюбства, яке не тяжіло до особистої розкоші. Він прагнув надати руху певним силам, хотів здобути право самому ухвалювати рішення.

Оскільки Філлмор завжди знав, що було в межах можливого, й не мав жодних особистих прихильностей, то без особливої напруги переживав зміни політичного клімату та породжені ними уряди. Хвилі, що змивали інших, підносили його вгору. Такі люди, як він, були потрібні за будь-яких обставин — у монархіях, республіках, диктатурах якого завгодно ґатунку. Поки я знайшов собі місце серед кола вузьких спеціалістів, де мене принаймні терпіли, він був незамінним фахівцем для можновладців. Типи, які лише недавно потрапили у владу, часто були подібні на розбійників, що захопили локомотив, численні важелі управління якого збивали їх з пантелику. Поки вони стоять і розводять руками, з'являються такі фахівці, як Філлмор, й показують, як керувати важелями. Лунає свист, і всі колеса, що були застигли в нерухомості, раптом починали котитися. На таких людях якраз і тримається ланцюжок зміни влади, продовження функціонування, без них будь-яка революція загрузла б у болоті, залишилась би лише сама бездіяльність разом з балаканиною.

Певна річ, давні товариші Філлмора вважали його перебіжчиком, тоді як він мав їх за блазнів. Напевне, не обійшлося й без оптичної ілюзії, адже Філлмор тримався свого місця, він залишався вірним собі, як прототип духу часу, який зачіпав усіх, і через якого проходили всі зміни. Він також мусив бути особливо затятим. При цій нагоді я думаю про таких, як Талейран[26], як Бернадот[27]. Проте він був позбавлений їхнього шарму та життєвої радості. Він навіть не дбав про добру кухню — я можу про це судити, оскільки він хотів «дотримуватися традиції» й часом запрошував до себе на обід давніх товаришів по службі. Там збиралися всі, хто втрапив у якусь халепу, й заливалися дешевим вином та напихались огидною американською їжею. І так було щоразу, тож якщо комусь справді була потрібна допомога, краще було йти до Твіннінґса.

З усього цього можна зробити висновок, що Філлмор був людиною, цілковито позбавленою фантазії, адже той, хто завжди знає, що є можливим, ніколи не займається абсурдними та неможливими речами. Це завжди було моєю помилкою — ніколи не задовольнятися запропонованим меню, весь час прагнути неможливого. Всі теорії, які пояснювали, чому світ є таким, яким він є, й чому він не може бути інакшим, здавна викликали в мене такий паскудний настрій, що більше пасував би в'язневі, який у тьмяній камері вивчає тюремний статут. Навіть у того, хто народився в такій камері й ніколи не бачив ні зірок, ні моря, ні лісів, у глибині душі має бути уявлення про позачасову свободу у безмежному просторі.

А тим часом моя нещаслива зірка присудила мені народитися в часи, коли панувала мода на все чітко обмежене й точно прораховане. І не лише в політиці панував стиль авторитарної та переважно брутальної певності. Серед цих масивів обмеженості Філлмор зайняв одну з найвищих вершин з чудовою панорамою. Маю зізнатися, що я тривалий час належав до тих, хто захоплювався таким видом інтелігентності та вважав, — особливо в той час, коли я займався інспекцією танків, — що з нею можна багато чого досягти. І нехай мої висновки — то висновки людини, якій нелегко посісти двозначну посаду, а проте яка своїх товаришів завжди описує у захопливих тонах. Але, зрештою, хай судять інші. Філлмор постійно пожинав славу і опублікував свої мемуари. Оскільки все в нього було прораховано, то ця публікація, безперечно, мала стати початком нового відтинку його кар'єри. У наш час удатний генерал, маршал, що тріумфує, обравши правильний бік, може розраховувати на найвищі посади у промисловості та політиці. Це належало до парадоксальних проявів нашого часу, в якому військовим не було місця.

Якщо Цаппароні увесь дообідній час провів за читанням мемуарів цього чоловіка, то вочевидь не йшлося про просте гаяння часу. Але який висновок мені слід зробити щодо його читання? А йшлося ось про що.