Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Мені слід знати, пояснював Цаппароні, що чудове враження від маріонеток людського зросту, як ті Ромео і Джульєтта, якими я зачудовувався, спирається не так на точне копіювання людського тіла, як на добре продумані відхилення. Що ж стосується обличчя, то вуха відіграють тут, можливо, більшу роль, ніж очі, які за формою й рухливістю можуть легко перевершити людські, колір очей не береться до уваги. У шляхетних типів вуха намагаються зменшити, покращити їхню форму, колір і те, як вони посаджені, а також надати їм певної рухливості, яка б посилювала виразність міміки. Цю рухливість ще можна помітити в тварин та представників примітивних народів, тоді як у сучасних цивілізованих людей вона пропала. Обидва ока повинні також ледь відхилятися від абсолютної симетричності. Для митця одне вухо не подібне на друге. В цьому плані публіку ще треба виховувати. Вона повинна опанувати вищу анатомію. А таке може відбутися лише в далекій перспективі. Тут потрібен час і великі старання. Це робота щонайменше на десятиліття.

Гаразд, він не хотів відходити від теми розмови. Що стосується цих та інших особливостей, то ними займався синьйор Даміко, неперевершений майстер вухоробства. Синьйор Даміко був уродженцем Неаполя.

Звичайно, такі вуха не просто чіпляють до маріонетки чи вирізають з одного шматка, як то робить різьбяр, скульптор або ж майстер воскових фігур. Вони були приєднані до тіла радше якимось органічним способом, який належав до таємниць маріонеткового стилю.

Таким чином ще більше зростала складність виготовлення таких маріонеток, адже до цього слід було водночас залучати дуже багато рук. Це призводило до суперечок та ревнощів між митцями, які відчували огиду до колективної праці. Тож синьйор Даміко пересварився з усіма іншими, а причиною були такі дрібниці, про які не варто й згадувати. Одне слово, він більше не хотів мати з іншими жодних справ. А оскільки він не бажав, щоб ті скористалися з його роботи, то всім маріонеткам, над якими вони разом працювали, повідтинав своєю бритвою вуха. Після чого забрався геть, і є небезпідставні побоювання, що він зайнявся своїм мистецтвом деінде. Після успіху нових фільмів інші фірми також намагаються спробувати себе у виробництві маріонеток.

Що ж тут вдієш? Якщо заявити на нього, він пошлеться на авторське право. Можна пошитися в дурні. Та ще й підкинути для преси поживу для пліток. А маріонеткам такого класу причепити назад вухо не легше, ніж пришити справжнє вухо живій людині, а може, ще й складніше.

Завдяки цьому інциденту Цаппароні знову помітив свою болючу залежність від інших. Якби синьйор Даміко повернувся, він би йому все пробачив. Адже він був просто незамінний, бо робити вуха значно складніше, ніж штампувати дітей. Цей випадок ще раз показав, що служба спостереження є незадовільною. Це спонукало Цаппароні піти до Твіннінґса. А той прислав до нього мене.

До речі, Цаппароні справді кинув вуха в болото через мене й спостерігав за моєю реакцією. Це була практична частина. Що ж стосується результату, то я іспиту не витримав, я був непридатний для передбаченої ним посади, про суть якої він і далі нічого не говорив. Це була посада для людей, які за будь-яких обставин виявляють холоднокровність й не втрачають так швидко самовладання. Адже втратити самовладання означає роззброїтися. Я мусив зразу збагнути, що вуха — то просто іграшка, червона фарба свідчила про їхню штучність. Каретті також був непридатний для цієї посади — зараз він перебував у Швеції в божевільні. Його не можна було відпускати. На щастя, лікарі сприймали його слова за чисту фантазію, за балаканину людини, наляканої манією переслідування.

Тож я міг повертатися додому. Цей день я точно запам'ятаю. У мене впала гора з пліч, хоча я подумав про Терезу — вона точно засмутиться.

Тим часом Цаппароні попросив мене ще на мить присісти. У нього був для мене сюрприз. Виходило, що моє пояснення про білі прапори, яке я дав Цаппароні в бібліотеці, все-таки мало деякі переваги, хоча й з іншої перспективи, ніж Цаппароні мав на увазі. Він вважав, що в мене є певне відчуття паритету, рівноваги частин, які утворюють ціле, й що я народився, напевне, під знаком Терезів. Він також знав, що коли я працював у відділі прийому танків, то особливу увагу звертав на різні вдосконалення, хоча й опинився там у чорному списку.

На фабриках Цаппароні щодня реєструються нові винаходи, пропонуються вдосконалення, плануються спрощення процесів. Працівниками було важко керувати, оскільки досить часто вони бували страшенними сутяжниками, як той неаполітанець, та водночас це були геніальні хлопці, тож слід було миритися з їхніми вадами й сприймати їх як негативну компенсацію їхніх чеснот. Отже, неважко уявити, що при такому подвійному обдаруванні не бракувало ні добрих проектів, ані чварів та колотнечі, що процвітають серед митців. Кожен вважав, що саме його вирішення проблеми найкраще і що лише в нього з'явилася плідна думка. Такі справи не годилося виносити на розгляд суду, тут мав би бути внутрішній арбітр. Потрібна людина, яка добре розбиралася б у технічних справах і поєднувала це з розсудливою силою, а таке рідко трапляється. Така людина могла б бути навіть дещо старомодною у своїх поглядах.

— Ротмістре Ріхард, ви погодитесь на цю роботу? Гаразд, тоді я вас зареєструю. Сподіваюсь, аванс вас не образить?

Таким чином, Твіннінґс таки одержить свої відсотки від посередницва, принаймні з боку Цаппароні, адже давніх товаришів він влаштовував задурно.

24

Я міг би на цьому й закінчити, як у романах зі щасливим кінцем.

Проте тут діють інші принципи. Сьогодні виживає лише той, хто більше не вірить у happy end, хто свідомо відмовляється від нього. Не буває щасливого століття, та є мить щастя і є мить свободи. Навіть Лоренц, коли він завис у порожнечі, ще мав мить свободи — він міг змінити світ. Кажуть, що під час такого падіння перед очима проходить усе життя. Це одна із загадок часу. Мить поєднується з вічністю.

Напевне, невдовзі я опишу, як то було з тією посадою арбітра й як велося мені в Цаппароні. Сьогодні ми були лише в його садку. Сподіватися на те, що на цьому закінчилися всі мої невдачі, може лише той, хто не знає, яку силу має доля. Ми не спроможні вирватися зі своєї серцевини, за межі самих себе. Звичайно, ми змінюємося, але змінюємося лише у власних межах — межах визначеного кола.

Те, що в Цаппароні не бракувало сюрпризів, уже стало зрозуміло з попередньої оповіді. Він був загадковою людиною, майстром маскараду, що ніби раптом вийшов з темного лісу. Коли він наближався до мене в саду, я навіть відчув перед ним побожний страх, так ніби разом з ним крокували його ліктори. За ним зникали сліди. Я відчував глибину, на яку він спирався. Сьогодні майже всі перебувають у залежності від тих чи тих засобів. Для нього таким засобом була гра. Він угадував бажання дітей, які просто божеволіли від нього. За феєрверком пропаганди, славослів'ям оплачених писак було й щось інше. В його величі було щось від шарлатанства. Всі знають цих південців, над чиєю колискою стояв старий Юпітер. Такі люди часто змінюють світ.

Та я сповна віддячив йому за науку. Коли він перевіряв мене, а потім провів на моє місце, я відчував, як зароджується приязнь. Як гарно, коли до нас хтось підходить й каже: «Може, зіграємо партію — я все організую», і при цьому ми йому довіряємо. Це надзвичайно полегшує життя. Чудово, коли хтось, нехай навіть лихий, виступає в ролі батька.

Проте були ситуації, в які я ще ніколи не потрапляв, а також великі спокуси, аж поки моя нещаслива зірка таки взяла гору. Та хтозна, чи не була та нещаслива зірка насправді моїм щастям? Це з'ясується лише наприкінці.

А того вечора, коли я повертався назад маленькою підземною залізницею, я твердо вірив, що моя нещаслива зірка погасла назавжди. Один з автомобілів, якими я зачудовувався вранці, доправив мене до міста. Деякі крамниці ще були відчинені — я купив собі нового плаща. Я також придбав для Терези гарну літню сукню, червону в смужку. Сукня нагадувала ту, в якій вона мене вперше зустріла. Вона сиділа на ній, як влита, я добре знав її розмір. Тереза поділяла зі мною немало годин, переважно гірких.