Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Зараз я заведу про це мову й корчитиму із себе дурника, вдаватиму, що я не второпав, що то була каверза. Я знову сховав обличчя в долонях, але тільки для того, щоб приховати веселість, що наростала в мені. Потім я ще раз взяв у руки бінокль. Хай йому біс, ці штуки були надзвичайно реалістичні — я навіть сказав би, що вони перевершували реальність. Але мене не надуриш. Такого можна було чекати від Цаппароні.

Та нараз я побачив щось таке, що знову збило мене з пантелику і викликало нову хвилю відрази. На одну таку штуку сіла велика синя муха, з тих, які раніше можна було часто бачити перед м'ясарнями. Попри зловісний вигляд сцени, це не похитнуло моєї впевненості. Якщо я правильно оцінив Цаппароні, — що я навіть і близько не міг собі приписати, але принаймні щодо цього його ходу я міг би побитися об заклад, — то інакше й бути не могло. Орел або решка, Цаппароні або король Дагомеї.

Ми тримаємося за свої теорії й підганяємо під них події. Що стосується мухи, то витвір був настільки вдалий, що не лише моє око, але навіть комахи були введені в оману. Відомо, що птахи дзьобали намальований Зевксісом[53] виноград.

А одного разу я спостерігав, як мушка літала навколо штучної фіалки, яку я носив у петлиці.

Та й взагалі, хто у цьому саду міг з упевненістю сказати, що тут природне, а що штучне? Навіть якби попри мене пройшла людина чи пара закоханих за інтимною бесідою, я не міг би заприсягтися, що вони з плоті й крові. Якраз незадовго до цього я зачудовувався на екрані Ромео і Джульєттою й переконався, що з автоматами Цаппароні почалася нова, прекрасна епоха театрального мистецтва. Як уже всі втомилися від старанно розмальованих типів, що з кожним десятиліттям ставали дедалі банальнішими й чиї героїчні діяння та класична проза або навіть вірші так кепсько пасували до їхнього вигляду! Врешті, вже ніхто не знає, що таке тіло, пристрасть, спів, поки не привезуть негра з Конґо. А маріонетки Цаппароні були іншого формату. Вони не потребували косметики чи конкурсів краси, де заміряють груди й стегна — вони мали ідеальні розміри.

Звісно, я не стану стверджувати, що вони перевершували людей, — то було б абсурдно після моїх слів про коней та вершників. Проте я вважаю, що вони задали нові масштаби. Колись картини й статуї впливали не лише на моду, а й на саму людину. Я переконаний, що Боттічеллі створив нову расу людей. Грецька трагедія вивищила образ людини. А що Цаппароні зі своїми автоматами намагався робити щось подібне, свідчить про те, що він піднявся над суто технічними засобами, намагаючись творити справжні мистецькі шедеври руками справжніх митців.

Муха була дрібницею для чарівників, які працювали на Цаппароні в його майстернях та лабораторіях. Там, де існують штучні бджоли та штучні вуха, знайдеться місце й для штучної мухи. Тож картина перед моїми очима не повинна була збити мене з пантелику, хоч вона й була неприємною, та насправді це просто зайва реалістична деталь.

Загалом протягом цього виснажливого дослідження й споглядання я цілковито втратив здатність розрізняти, що є справжнє, а що — штучне. Щодо окремих об'єктів це проявлялося у вигляді скепсису, а щодо загального сприйняття, то воно непевним чином розділяло, що є зовнішнім, а що внутрішнім, що є ландшафтом, а що уявою. Шари щільно накладалися один на одного, змінювалися, перемішували свій вміст, своє значення.

Після пережитого це було навіть приємно. Втішало, що справа з вухами втратила свою внутрішню вагомість. Я даремно розхвилювався. Звісно, вони були штучними, тобто штучно-природними, а в маріонеток біль втрачає своє значення. Годі заперечувати, що це навіть спонукає до жорстоких жартів. Нам до того байдуже, поки ми знаємо, що лялька, якій ми відірвали руку, виготовлена зі штучної шкіри, а негр, в якого ми цілимося, — з папьє-маше. Ми охоче беремо на приціл усе людиноподібне.

Проте тут світ маріонеток став дуже потужним, розвинув власну вишукану й продуману гру. Стали можливими такі стрибки, жарти й капричо, про які мало хто думав раніше. Тут більше не було місця для дефектів. Я бачив перед собою вхід до світу без болю. Тому, хто до нього втрапив, час уже не міг нічого заподіяти — він не знав жаху. Він зможе, як Тіт, увійти до зруйнованого храму, до спаленої святині. Час тримав для нього нагороди й вінки переможця.

21

У такому разі, як я відчував, у Цаппароні на мене чекає стрімка кар'єра. Тож я маю дати зрозуміти, що мені сподобалося запропоноване ним видовище і лише загострило мій апетит. У такому разі я сприйматиму це як символ влади, як право на носіння в'язки прутів із сокирою[54], що належало Consul Romanus[55].

Хоча якби мені вдалося переступити через самого себе, перебороти свій дефетизм, то мені не потрібно було б виступати в ролі дрібного ліктора[56] Цаппароні. Тоді я спокійно міг би позмагатися з Філлмором.

Коли я був пригнічений власними невдачами, ця думка досить часто мене навідувала. Переважно, опинившись у скрутній ситуації, подібній до цієї, я просто гаяв час і намагався уникнути чергової брутальності, що, на жаль, сьогодні стала ознакою життя. Так само і тут можна було побитися об заклад, що я, розвиваючи образ тирана на чолі міста-держави, навіть не був здатний доторкнутися до одного з цих вух, байдуже — штучні вони чи справжні. Це вже було просто смішно.

Що подумає Цаппароні, коли я торкнуся одного вуха? Він застерігав мене лише від бджіл. Можливо, він якраз шукав того, хто міг доторкнутись до вух. Тож я вхопив одну з підсак, що стояли в кутку альтанки, й рушив до найближчого болітця. Там я націлився на одне з вух і виловив його з твані. То було велике й гарне вухо, як у дорослого чоловіка, бездоганно зроблене. Я пошкодував, що не мав із собою лупи, та мій зір був достатньо гострим.

Я поклав свою здобич на садовий столик і спокійно взяв рукою. Слід визнати, що копія була просто досконалою. Майстер довів свій витвір до такого ступеня натуралізму, що навіть не забув про жмутик волосинок, які вирізняють чоловіче вухо в зрілому віці й переважно зголюються бритвою. Він навіть відтворив невеличкий шрам — то вже був доволі романтичний хід. Зразу було видно, що люди працюють в Цаппароні не просто за гроші. То були митці небаченої точності.

Димчасто-сіра голова знову підлетіла зовсім близько й майже завмерла з висунутими равликовими ріжками і тільки ледь дрижала у повітрі. Я не звернув на неї жодної уваги, адже мій погляд був спрямований на об'єкт, який я вивчав, що різко вирізнявся на зеленій поверхні столу.

Ще в школі ми вчили, що предмет, який ми певний час розглядаємо, знову з'являється у вигляді своєрідної візії, коли відвести погляд убік. Ми бачимо його на стіні, на яку дивимося, або всередині ока, якщо стуляємо повіки. Часто такий образ відзначається великою точністю деталей, демонструючи з них такі, які ми сприйняли лише підсвідомо. Копія відрізнялася від оригіналу лише кольором і в глибині ока поставала у цілком новому світлі. Тож коли під час споглядання мене охопила раптова слабкість, перед моїм зором у ніжно-зеленому сяйві пропливло вухо, тоді як поверхня столу набула криваво-пурпурового кольору.

Подібним чином існують також ментальні відбитки, що ніби нас гіпнотизують, своєрідні інтуїтивні анти-образи, що відтворюють ту частину сприйняття, яку ми притлумили. Таке притлумлення відбувається під час будь-якого сприйняття. Адже сприймати означає відкидати зайве.

Коли я розглядав вухо, то зрозумів, що втілилося в життя моє бажання того, щоб воно виявилось несправжнім, штучним, ляльковим вухом, яке ніколи не знало болю. Тепер воно постало переді мною у вигляді копії й відкрило для внутрішнього ока те, що із самого початку й весь час я знав, коли зрозумів, де міститься своєрідний епіцентр цього саду, вигляд якого ніби нашіптував мені слово «пильнуй!» Тоді в Астурії вони повитягали трупи з могил, щоб таким чином скасувати людяність. Ми знали, що після такого прийому на нас може чигати лише щось лихе, що ми ввійшли в браму пекла.