Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Він також казав:

— Солдати мають лягати за наказом. Слідопит лягає лише тоді, коли хоче підкрастися до когось, а не за командою, слідопит взагалі не терпить жодних команд.

Таким чином ми познайомилися з диким лісом. Так сталося, що невдовзі на стрілецькому святі під час ярмарку привезли напоказ індіанців. У окремому шатрі їх представив імпресаріо, який називав індіанців на ім'я й прославляв їхні здобутки, особливо кількість людей, з яких ті зняли скальпи. Він промовляв голосом, ніби мав у роті гарячу картоплину:

— Чорний мустанг, малий вождь — він також спритний хлопець, уже зняв скальп із сімох білих.

Воїни стояли напоказ, не звертаючи жодної уваги на публіку. Вони мали бойове розмалювання та прикраси з пір'я. Атьє Ганебут повів нас туди. Це справді було щось геть інакше порівняно зі школою верхової їзди та дядечком Біндзайлем — тим більше, що індіанці також чудово тримались у сідлі. То була наша улюблена тема розмови: чи можуть вони у вправності позмагатися з мексиканцями та білими. Ми були в цьому переконані, а всі ці довгі розмови мали на меті підтвердити їхню перевагу, спростувавши всі можливі закиди. Ще одним наслідком нашого нового захоплення стало те, що ми почали читати інші книжки.

Після вечері ми збиралися в коморі, що розташовувалась над стайнею, й сідали на козли для сідел чи на стос кінських попон — тут був табір Атьє. Тут він читав нам «Сина мисливця на ведмедів». Ото була книжка! Там, нагорі, пахло кіньми, сіном та шкірою, а взимку пашіла жаром груба, оскільки надвірний радник мав удосталь дров. Атьє вмощувався з книжкою перед гасовим ліхтарем і ми збуджено його слухали. То був новий світ, який відкривався перед нами. Ми сиділи напівголі у натопленому приміщенні, на нас були лише короткі штани та чоботи слідопитів, і Атьє час від часу наказував нам пробігтися крижаним парком, щоб ми гартувалися.

Улітку ми тепер увесь час проводили на Уленгорстському болоті. Ми знали там кожен закуток, кожне торф'яне озерце, кожну заглибину. Ми могли також розкладати вогнище, яке зовсім не диміло. У спекотні дні ми підстерігали гадюк, які були однією зі статей прибутку нашого ватажка. Уленгорстський староста платив три гроша за голову. Атьє Ганебут поєднував це з тренуванням відваги.

Змії з'являлися в певний час і, розпластавшись або скрутившись кільцем, лежали на болотних дамбах. Щоб їх угледіти треба було мати натреноване око. Спершу ми мали їх зловити, притиснувши рогатиною, а потім забити батогами до смерті. Наступний рівень полягав у тому, щоб зловити змію живою, вхопивши ззаду за голову, й тримати, поки Атьє кине її в торбину. Це були екземпляри для тераріумів, і за них краще платили. Згодом ми мали вхопити змію за кінець хвоста й тримати її у витягнутій руці. То була надійна хватка — змія у висячому положенні могла випростатися лише на третину довжини свого тіла. Якщо вона годилася для тераріуму, тобто вирізнялася розмірами й забарвленням, то потрапляла в торбину, а якщо ні — її кидали на землю й забивали. Траплялися зовсім чорні екземпляри, «печерні гадюки», в яких зубчасті смуги з боків зливалися з основним забарвленням. Такі особливо цінувалися любителями.

Той, хто частенько ходив на болото й кого Атьє вважав достойним, міг взяти участь у великому випробуванні. Атьє знав те, що знають усі ловці змій: змія, якій дозволиш лізти опущеною рукою, сприйматиме її за іншу гілку, звичайно, якщо стояти тихо й не ворушитися. Вона не сприймає руку як ворожий об'єкт.

Отже, слід було взяти змію, на яку вказував Атьє, — а він вибирав лише найсильніших, — і правою рукою опустити її на простерту ліву руку, на якій змія зачаювалася. Дивовижно, що при цьому змії жодного разу нікого не вкусили, але, як я вже казав, Атьє вибирав для великого випробовування далеко не кожного. Він знав, на кого можна покластися.

Що ж до мене, то я згадую про це як про один з найнеприємніших моментів мого життя, багатого на подібні ситуації, оскільки змії викликали в мене відразу й лякали у снах. Почуття знищення пронизувало мене лезом, коли я відчув на своїй руці холодну трикутну голову. Але я стояв незрушно як стовп. Таким великим було моє бажання догодити ватажку, викликати його схвальну усмішку, піднятися в його очах. Після цього випробування нам дозволялося звертатись до нього на бойове прізвисько, яке ми заприсяглися тримати в таємниці перед усіма іншими. Ми також мали свої прізвиська і входили до кола «нерозлучних». Ще хлопцем він знав, як зробити людей своїми.

У спадок Ганебут одержав ворожнечу з «козаками». Вона тривала вже не одне покоління, можливо, ще з прадавніх часів, коли обидва береги річки населяли різні племена. Атьє став нашим ватажком, хоча він, власне, більше пасував іншій стороні. По той бік розташовувалося хаотичне нагромадження халуп, клунь, садів та невеликих господарств, куди ми, як гімназисти, не могли поткнутися, не встрягши у бійку. За це ми мстили «козакам» на дорозі, що пролягала попри виноградники. Через наші червоні шапки вони прозвали нас снігурами. Ніхто з ворогуючих таборів не наважився б самому проникнути на ворожу територію. Зіткнення відбувалися переважно під час сезону ковзанів, або ж ранньої осені, коли ми запускали повітряних зміїв.

Коли Атьє Ганебут долучився до нашого гурту, він запровадив деякі нововведення. До них належали слідопитська лісова розвідка та рогатка в якості зброї. За набої ми використовували шріт або скляні кульки. Як то завжди буває з такими нововведеннями, невдовзі рогатки з'явилися і в «козаків», які стріляли просто галькою. Це призводило до постійних сутичок.

Така ворожнеча зазвичай завершується якимось ексцесом й припиняється через втручання нейтральних сил. Так було й цього разу. Якось уранці поширилася чутка, що одному з восьмикласників, а саме Кламорові Боддзіку, з яким ми мали ту історію з талером, по дорозі в школу вибили рогаткою око. Згодом виявиться, що шкода була не такою великою, ніж ми спершу гадали, збуджені цією новиною. Але в ті дні всі були якимись страшенно розбурханими.

Одразу після їжі ми зібралися в Атьє Ганебута, який негайно розпорядився вирушати у каральний похід. В моєї матері був день народження, й гості мали зібратися на велике кавове застілля, а я ще й був у новому костюмі, та, ледве проковтнувши останні шматки обіду, я, не перевдягаючись, узув чоботи слідопита, схопив рогатку й кинувся разом з усіма. Я страшенно переймався цією справою з вибитим оком. В мені просто не залишалося місця ні для чого іншого.

Коли всі зібралися, ми через дірку в живоплоті вилізли з парку надвірного радника, один по одному прямуючи за Атьє Ганебутом. То був спекотний день, а ми були дуже розлючені, хоча Атьє, певно, найменше з усіх нас.

До обійстя надвірного радника з боку лугу прилягав садок одного приват-доцента. У жаркі дні вчений зазвичай працював у своєму зимовому саду, який виступав у двір і обидвоє дверей якого він тримав відчиненими. Оскільки ми поспішали, а прямий шлях є найкоротшим, Атьє Ганебут влетів до імпровізованого кабінету. Не встиг вражений науковець, який скочив, щоб урятувати свої папери, збагнути, що відбувається, Атьє вже вилетів через інші двері, а слідом за ним — десяток хлопчаків у широких чоботах. Потім ми пролізли через живопліт і вийшли на великий луг, перетнули його і вторглися в «козаччину».

Полуденне сонце заливало стежки між живоплотом і парканами. Ми перебували на забороненій території. Загін розділився. Я все ще біг разом з трьома-чотирма іншими за Атьє Ганебутом. Завернувши на стежку, що йшла дугою, ми побачили «козака», який ішов нам назустріч. Той школяр був сам, і мав на собі ранець. Напевне, його залишили після уроків, і для нього це був справді нещасливий день.

Щойно він нас угледів, як розвернувся і хутко, наче білка, побіг назад. Ми кинулися за ним і почали його наздоганяти. Та він усе-таки зміг би втекти, якби із сусідньої стежки не вискочив наш другий загін і не відрізав йому шлях. Він був оточений. Один схопив його за ранець, інші підбігли з обох боків, і на нього градом посипалися удари.

Спершу я вважав, що це правильно: він мав заплатити за Боддзікове око, ще й сповна. То був хирлявий хлопець, який майже не опирався, спершу він загубив свого ранця, а потім і шапку. З носа в нього потекла кров, хоч і не дуже сильно. До речі, не я першим це помітив, а один хлопець, який не пройшов випробування, але він не надто цього й прагнув, він радше випадково приєднався до нас. Його звали Вайґанд, він носив окуляри й, власне, не належав до нашого гурту. Отже, саме Вайґанд помітив це першим — я чув, як він вигукнув: «У нього вже кров іде!»