Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Тоді як тут панував дух, який відкидав вільний і недоторканий образ людини. Він вигадав цю прикрість. Він хотів узяти за міру людську силу, подібно до кінських сил, якими вже давно рахували. Він прагнув одиниць міри, що є рівними й подільними. Для цього слід було знищити людину, як до неї було знищено коня. На вхідній брамі мусили красуватися відповідні знаки. Хто з ними погодиться, ба навіть хто просто збагне їх, той і буде тут потрібний.

22

То був ганебний знак, своєрідний вхідний квиток. Так провідники, які хочуть провести нас до лихого місця, тицяють нам у руку сороміцьку картинку. Мій демон мене попередив.

Коли я розгадав підступ, мене охопила несамовита лють. Старий воїн, легкий кавалерист та учень Монтерона принизливо напрошується в контору, в якій демонструються відрізані вуха, а в той час хихотять за лаштунками. Дотепер я ще воював з порядною зброєю й залишив службу до того, як огидні посіпаки повигадували свої убивчі пожежі. Тоді як тут готують нові виверти, в дусі ліліпутів. Як завжди, головне призначення будь-якої завіси — дати визріти несподіванці, їм не бракуватиме приватних нишпорок, адже існують такі країни, де кожен стежить за кожним, а коли цього вже замало, то кожен готовий закласти самого себе. Це була справа не для мене. Я вже тут усе побачив, мені був миліший ігровий стіл.

Я перекинув стіл і відкинув вухо з дороги ногою. Димчасто-сіра голова стала зараз надзвичайно жвавою, літала вгору і вниз, як підглядальник, який хоче насолодитися подією з усіх можливих перспектив. Я кинувся до сумки для гольфу й вихопив міцну залізну ключку, якою можна було добряче замахнутися. Коли я став у відповідну позу, залунала коротка сирена, з тих, які можна почути в бомбосховищах. Та я на це не зважав, а, крутнувшись навколо власної осі, влучив металевою ключкою точно по димчасто-сірій голові, розтрощивши її на друзки. Я бачив, як з її черевця вискочила пружина. А за нею заляскотіло, як від вибуху петарди, й червонясто-коричнева хмарка здійнялася в повітря. Мені здалося, що я знову почув голос: «Заплющ очі!» Скалка влучила в мене й пропалила дірку в рукаві. Інший голос вигукнув, що в альтанці є мазь для шкіри. Я знайшов її в сумці, що нагадувала аптечку для бомбосховища, яку, як мені пригадалось, я запримітив раніше. На руці не виявилося жодних видимих пошкоджень. Та й вибух виявився не надто небезпечним.

Залунали команди, що звучали якось синтетично, ніби зчитані з якогось механічного словника. Вони мобілізували, як дорожні знаки. Замість того щоб подумати головою, я піддався своєму пориву. То була стара помилка, яка часто траплялася зі мною, коли я вівся на провокацію. Цієї вади слід було позбутися. Наприклад, за ігровим столом мені доведеться не відповідати на образи, а змовчати — я вважав, що здатен з цим покінчити. Та спершу поставало питання, як звідси вибратися, адже було ясно як божий день, що про прийом на роботу вже точно мова не йде.

До того ж у мене пропала будь-яка охота до всіх отих таємниць Цаппароні. Напевне, я вже й так забагато побачив.

23

Сонце стало хилитись до обрію, але на доріжках воно, здається, ще добре пригрівало. У саду знову стало тихо, навіть мирно. Над квітами ще гули бджоли, справжні бджоли, тоді як привиди-автомати кудись позникали. Очевидно, у скляних бджіл був сьогодні важливий день, великі маневри.

День був довгий і жаркий, я стояв біля альтанки й трохи спантеличено дивився на доріжку. Я побачив, як на повороті вигулькнув Цаппароні й тепер прямував до мене. Як це сталося, що, побачивши його, мене охопив страх? Я маю на увазі не той страх, що шириться від владних людей, коли ми бачимо їх зблизька. Це радше було неясне почуття вини, нечистого сумління, з яким я чекав на нього. Так стояв я в подертому костюмі та із замурзаним обличчям, коли до передпокою зайшов мій батько. Чому я, власне, намагаюся заштовхнути відрізане вухо ногою під перевернутий стіл? Щоб він не зупинив на ньому свого погляду? Я це робив не так заради того, щоб приховати свою допитливість, просто мені здавалося, що йому не варто його бачити.

Повільним кроком він ішов стежкою донизу, мені назустріч. Потім він зупинився переді мною й подивився на мене своїми бурштиновими очима. Тепер вони були темно-брунатні з ледь помітними рисочками. Його мовчання пригнічувало мене. Нарешті я почув його голос:

— Я ж вам казав, що слід остерігатися бджіл.

Він взяв у руки ключку для гольфу й придивився до погнутого заліза. Воно все ще курилося. Його погляд також ковзнув по димчасто-сірих уламках і зупинився на моєму рукаві. У мене було враження, що він не випустив з уваги жодної деталі. Потім він сказав:

— Ви ще вцілили в одного з найневинніших.

Це не звучало недружньо. Я не мав жодного уявлення про вартість такого робота. Можливо, вона значно перевищувала суму всіх виплат, на які я міг розраховувати в разі прийому на роботу, до того ж, очевидно, це був прототип. Ця штука була начинена різними сенсорами.

— Ви були легковажні. Такі вироби — не м'ячики для гольфу.

Навіть ці слова звучали приязно, так ніби він не надто засуджував мій удар ключкою. А я навіть не був певний, що димчасто-сіра голова намірялася зробити мені щось лихе. Просто в мене, як то кажуть, здали нерви. Мене розлютило те постійне зависання поруч, коли я вивчав вухо. Але достатньою причиною залишалося саме вухо, точніше, вуха. Побачивши таке, більшість втрачає гумор. Але я не хотів виправдовуватися. Найкраще було б, якби він зовсім нічого не бачив.

А тим часом він уже його помітив. Злегка доторкнувся до вуха ключкою, а потім перевернув ногою, носаком пантофлі, при цьому похитуючи головою. Його обличчя набуло вигляду роздратованого папуги. Очі прояснилися до чисто жовтого кольору, а вкраплення зникли.

— Ось ви маєте тут приклад товариства, з яким я мучуся. У божевільні таких, принаймні, можна посадити під замок.

Потім, коли я поставив на місце стіл й сів поряд з ним, він розповів мені історію цих вух. У моїй уяві вуха знову зазнали метаморфози. Їх справді відрізали, але безболісно, і моя присутність тут справді була пов'язана з цим каліцтвом.