Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

При цьому в мої найкращі роки я не мав нічого проти насильства. Та я був охочий до такого лише з більш-менш рівними собі — слід було дотримуватися паритету. Коли, наприклад, під час шабельних боїв хтось утратив би своє вухо, то я також сприйняв би це як щось неприємне, але, в усякому разі, не як огидне. Це нюанси, які не так часто розрізняють, але, як то нерідко буває, все вирішують саме нюанси.

Коли ж не було рівності, переважало почуття огиди. Брак рівноваги спричиняв напад морської хвороби. Супротивник мусив бути озброєний, бо інакше він уже не був супротивником. Я любив полювання й тримався подалі від скотобоєнь. Рибальство було моєю пристрастю, та мені стало зовсім не по собі, коли я довідався, що зі струмків та ставків за допомогою струму можна виловити геть усю рибу, до останньої. Сам цей факт, лише те, що я почув таку розмову, було достатнім, щоб назавжди відбити у мене охоту до рибалки, тож більше я і в руки не брав вудочки. Темна тінь упала на в'юнкий струмок із фореллю й на тихі води, в яких дрімали в намулі соми й коропи, і чари розвіялися.

То була не чеснота, а суто нудотне почуття, що збурювало моє нутро, коли я бачив, як гуртом накидаються на одного, великий — на малого чи навіть дог на цверґшпіца. То був ранній прояв мого дефетизму, а згодом уже давня реакція, яка у нашому світі лише шкодила мені. Я часто докоряв собі через це і переконував себе, що коли вже я пересів з коня на танк, то маю змінити і спосіб мислення. Проте тут ішлося про речі, які надто важко приборкати.

18

Як то кажуть, з вовками жити — по-вовчому вити, а то буде непереливки. Вперше цього мене навчив Атьє Ганебут, ще й дуже нав'язливо. Вже цей перший раз продемонстрував усі підступи моєї нещасливої зірки, тож він належить до теми оповіді, й про нього слід згадати, як і про інші випадки. Якщо ми згадуватимемо своїх вчителів, то в пам'яті постануть і ті, які вели нас з дитинства в той відтинок життя, що зветься перехідним віком. Для мене й сусідських хлопчаків таким авторитетом був Атьє Ганебут. Йому тоді було років шістнадцять чи сімнадцять, й у ватазі дванадцятирічних він користувався необмеженою владою. Він прищепив нам нове уявлення про авторитет та захоплення своїм лідером, за якого всі були ладні йти у вогонь і воду. Він не лише оволодів усіма нашими щоденними почуттями й бажаннями, а навіть снився нам уночі. Влада, що проникає до світу снів, є певним знаком. Людина опиняється — в позитивному чи негативному сенсі — у полоні того, про кого починає бачити сни. Від хорошого автора також слід вимагати, щоб він снився іншим. Там починається його влада.

Ми жили на околиці міста, на вулиці Вайнштрасе, кожен будинок стояв посеред великого саду. Вулиця виходила на широкий луг, який щороку затоплювали, щоб узимку була ковзанка. Ранньої зими деякі ділянки так і залишалися нескошеними. Під шаром криги я бачив квіти замерзлого літа. Матір нарікала на ці затоплення, оскільки через них восени в хату набігало безліч мишей.

Луг простягався до ставків лісника на Уленгорстських болотах. Уздовж лугу до нього прилягала колонія садових будиночків, яку ми називали «козаками». Нашим сусідом був надвірний радник Медінґ, відомий лікар старої школи, який провадив життя заможної людини. Окрім хатньої прислуги він ще тримав кухаря й кучера. В його приймальні стояв секретер, на якому завжди лежали рецепти, притиснуті зверху золотими монетами. Бідних пацієнтів він лікував за божу ласку.

Нам дозволялося гратися у великому, як парк, зарослому садку надвірного радника. Звичайно, найбільше нас там приваблювали коні. Ми знали кожен закуток стайні, возівні та сінника, а в помешканні кучера почувались, як у себе вдома. На щастя, син кучера, Вільгельм Біндзайль, був нашим другом.

У родині Біндзайля коні здавна відігравали важливу роль. Старий Біндзайль був тильзітським драгуном, у кімнаті висіло ескадронне фото, де можна було знайти і його з хвацькими вусами. Нижче було мотто: «Литовські драгуни не щадять і не бажають пощади». Дивлячись на старого Біндзайля, годі було це уявити. Він говорив плутано і якщо вже когось не щадив, то насамперед родину Комбуддлів.

Його брат, рідний дядько Вільгельма, працював консьєржем у школі верхової їзди. Він носив залізний хрест першого ступеня і брав участь у битві біля Марсла-Тур. Вільгельм часом брав нас із собою, й ми оддалік захоплювалися видатною людиною. Мій батько був не проти таких зацікавлень, він дарував нам книжки, які скеровували нас у цьому напрямі. Ми читали «Життя німецького рейтера», «Спогади Лутцовського єґера», «Великий король і його рекрут».

Уже тоді, гуляючи з друзями, ми заходили аж до боліт. Але це завжди було ризиковано, й після випадку з польовою стодолою ми не виходили за межі садів. На дамбі, що відділяла болото, ми якось розклали вогнище. Мій молодший брат Герман бігав з гілкою, що жевріла, й скрізь щось підпалював. Раптом ми побачили, як високі язики полум'я охопили пасмо сухого очерету. Зразу після цього вогонь перекинувся на вересове пустище. Спершу ми намагалися прибити вогонь гілками, але він угризався в болото, сухе як трут, і коли ми вже зовсім знесилилися від гасіння вогню та від жару, а наші підошви почали тліти, запалала польова стодола.

Тоді ми покидали гілки й кинулися до міста, ніби за нами сам чорт гнався. Але й там ми не мали спокою, від усвідомлення скоєного ми не могли всидіти на місці. Врешті ми розбили свою скарбничку й піднялися на готичну вежу міської церкви, що була заввишки близько ста метрів. Піднятися на вежу коштувало десять пфенніґів. Зате жахливу картину болотяної пожежі, на боротьбу з якою виїхало три пожежні екіпажі, ми спостерігали з висоти пташиного лету. Після безлічі сходинок нам уже вгиналися ноги, та коли ми здалека почули пожежні сирени й побачили червону заграву, нам стало так млосно, що аж у голові запаморочилося. Погойдуючись, ми спустилися вниз і вуличками старого міста прослизнули додому, де забилися під ковдру. На щастя, ніхто нас не запідозрив. Проте ще довго після того мене переслідували сни з пожежею, ночами я часто з криком прокидався, так що навіть довелося покликати надвірного радника Медінґа, який заспокоїв батьків та прописав мені валеріанові краплі. Він вважав, що це просто перехідний вік.

Але то ще був світ дитинства. За кілька місяців, коли верховодою став Атьє Ганебут, він, можливо, навіть подав би це як геройський вчинок. Він надавав великої ваги винахідливості не залишати жодних слідів, і доручав нам відповідні завдання. Так, невдовзі після нашого знайомства він довідався, що сусідський хлопець Кламор Боддзік поцупив у своїх батьків один талер, який він десь заховав, щоб перечекати трохи часу після пропажі. Атьє наказав нам провести розслідування. Я ще й досі дивуюся, як ми за допомогою рафінованих комбінацій вирахували хованку Кламора Боддзіка — таке зробило б честь навіть ясновидцю. Ми поділили територію його пересувань на маленькі квадрати, які обшукали. Він заховав монету у квітковому вазоні в батьківському саду. Ми витягли її й передали Атьє. Цей приклад може дати уявлення, з яким запалом ми намагалися здобути його прихильність. З морального погляду це було гірше за болотяну пожежу, та ми відчували лише радість від власної спритності слідопитів, коли бачили, як Боддзік ще багато днів даремно перекопував усі вазони.

У надвірного радника Медінґа доволі часто мінялися кучери — робота була втомлива. Вони мусили довго чекати на вулиці, поки надвірний радник робив свої візити, й особливо зимою вони часто прикладалися до пляшки, аж поки це починало набридати надвірному радникові. Їх зміщали з кучера панської карети й переводили на дрожки, де ті в лакованому циліндрі чекали на вокзалі подорожніх. Саме таким чином старий Ганебут змінив батька Вільгельма Біндзеля. Але старий Ганебут не протримався й року, оскільки надвірний радник ставав незговірливим, коли помічав, що коні падають з ніг. На те, що його кучери були п'яничками, він не звертав уваги, головне, щоби з кіньми все було добре.

Мати Ганебута була дбайливою жінкою, вона вела домашнє господарство надвірного радника. Батько не надто переймався дисципліною в родині. Він або возив надвірного радника у справах, або ж клопотався у стайні, решту часу проводив у кнайпі. Надвірний радник посилав за ним туди, коли він йому був терміново потрібен.

Син був сам собі пан. Він займався різними дрібними справами, носив для книгарів журнали, а для бібліотек — книжки. Восени він супроводжував селян, які з навантаженими торфом возами в'їздили у місто або вигукували по вулицях «Білий пісок!» Хлопчаки, що змагалися за його прихильність, були гімназистами, тобто належали до іншої верстви, ніж він. Та це не заважало йому ставитися до них, як тиран.

Мій батько, який волів би, щоб ми трималися Вільгельма Біндзайля, не надто радів такому товариству. Якось я чув, як він у сусідній кімнаті казав матері: «Той Атьє, синок нового кучера, погана компанія. Він прищеплює хлопцям суто пролетарські манери».

Напевне, він мав на увазі широкі чоботи до колін, які носив Атьє Ганебут й через які ми, бажаючи наслідувати його в усьому, так довго діймали свої матерів, аж поки вони купили нам такі самі. То були чоботи, в яких можна було ходити скрізь — по болоту й чагарниках, вони були незамінними для слідопитів.

Це слово приніс нам Атьє Ганебут — під ним він розумів не так білих, як червоношкірих слідопитів. Коли він бачив, що ми біжимо до школи верхової їзди, то не приховував своєї відрази до солдатів.

— Вони мають стояти струнко, слідопит ніколи не стоїть струнко, хіба на палі.