Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Цій події я знайшов тут місце через те, що вона охоплює більше, ніж один епізод. Вона повертається знову, як у житті можуть повертатися жінка, ворог чи нещасний випадок. Вона повертається знову, хоча й у іншій личині, та з тими самими дійовими особами. Коли почалися події в Астурії, ми знали, що цього разу буде не до жартів, попри те, що вже мали неабиякий досвід. У першому місті, в яке ми ввійшли, монастирі були розграбовані, домовини в склепах розбиті, а покійників було складено на вулицях у гротескні купи. Тож ми знали, що ввійшли у край, де годі чекати на пощаду. Ми проходили попри крамницю м'ясника, де трупи ченців було підвішено на гаки з табличкою «Ноу matado», тобто «Сьогоднішня свіжина». Я бачив це на власні очі.

Того дня мене охопив глибокий сум, я був переконаний, що тепер покінчено з усім, що колись поважалося й шанувалося. Слова «честь» і «гідність» викликали сміх. Тож уночі наді мною знову висіло слово «самотній». Ганебний вчинок ізолює серця, так ніби над планетою нависла загроза вимирання. Я лежав у гарячці й згадував про Монтерона. Що б він сказав, ступивши у такі краї? Та час Монтерона добіг кінця, і такі, як він, більше не з'являться.

Тоді повторився і мій день під Шпіхерном зі своїми персонажами, лише ватажок, якому я потрапив до рук, уже звався не Ганебут. І йшлося не лише про розбитий до крові ніс. Це вже було досить близько до тих вух. Ті, яким я допоміг, як і тоді з «козаками», не сказали мені і слова подяки, якраз навпаки. Навіть Вайґанд знову з'явився — тепер він був захисником моралі в одній з найвпливовіших газет. Він знав краще за всіх, що слід було робити, хоч і не був присутнім на місці подій.

До речі, першого Вайґанда я згодом запитав на шкільному подвір'ї, куди він запропастився тоді, як почалася бійка. Він відповів, що, мовляв, тієї миті пригадав, що ще має дописати заданий додому твір. А ще він сказав: «То було просто гидко, як ви всі кинулися на нього». З усього перебігу подій він вирізав для себе саме той відтинок, який йому найбільше пасував. Cosi fan tutte[47] — так він робив і надалі.

19

Усе це спало мені на думку, коли після мого неприємного відкриття мене охопила слабкість, що все більше наростала. Морська хвороба, з якою я боровся, не віщувала нічого доброго, я підозрював, що зі мною знову трапиться те, що я зазнав, коли притримав руку Атьє Ганебута. В Цаппароні мені не вдасться так легко відбутися. Я спробував підбадьорити самого себе, як то роблять з хворими дітьми. А саме: «Відрізані вуха валяються на будь-якій автостраді». Або: «Ти бачив ще й не такі речі, і все це тебе геть не обходить. Просто тобі треба попрощатися по-англійському».

Потім я спробував пригадати епізоди з «Юдейської війни» Йосипа Флавія[48], який віддавна належав до моїх улюблених істориків. Тоді все робилося по-іншому. З яким потужним усвідомленням, з якою впевненістю вищого порядку та відповідно незаплямованим сумлінням виступали учасники подій, римляни, юдеї та їхні різні фракції, союзні племена, захисники фортець, що билися до останнього чоловіка, до останньої жінки. Тоді ще не було такої декадентської балаканини, як через сто років за Тертуліана[49]. Тіт[50] віддавав жорсткі накази, але з вишуканим спокоєм, так ніби його вустами промовляла сама доля. В історії завжди трапляються періоди, під час яких цілковито збігаються діяння та правова свідомість, і це є панівним настроєм серед усіх залучених сторін та партій. Можливо, Цаппароні знову досяг саме такого періоду. Сьогодні треба просуватися за планом, тоді жертви не беруться до уваги. Що ближче до центру плану вони опиняються, то несуттєвішими стають. Люди, що були передбачені планом, або лише думали, що вони до нього включені, пропадали мільйонами, а маси радісно це вітали. Рейтер, який зіскочив з коня і піднімав зброю лише проти озброєних супротивників, виглядає на цьому тлі підозрілою фігурою. Цього враження слід позбутися. Потрібно ще й ментально пересісти на танк.

До речі, у мене в кишені була ще решта від Твіннінґсових фунтів, сьогодні ввечері я зможу сходити з Терезою в ресторан. Поведу її до «Старого шведа» й буду з нею галантний. Через свої клопоти я надто нехтував нею. Скажу їй, що з Цаппароні не вийшло, але на прикметі є щось краще. Завтра піду до Твіннінґса й поговорю з ним про ті місця роботи, про які він ще не згадував, оскільки не хотів мене надто напружувати. Я міг би взятися за нагляд за ігровим столом. При цьому муситиму залагоджувати різні скандали, які можуть прикро скінчитися, якщо не бути слизьким як в'юн. Доведеться брати чайові. Давні товариші, які досі ще трохи грають в азартні ігри, до яких вони звикли в легкій кавалерії, спершу дивуватимуться, проте таки підсовуватимуть мені круглу фішку, а часом і прямокутну, коли натраплять на смугу везіння. Все це можна опанувати. Принаймні я знатиму, для кого я це роблю. Я робитиму це охоче, і ще багато іншого. Я приховаю це від Терези і казатиму, що ходжу в одну контору.

20

Так я сидів, поринувши в думки, але на знаходив у них спокою — мій корабель хитало. Думки знову і знову поверталися до болота, хоча я намагався не дивитися у той бік. Я все ще підтримував рукою свою похилену голову. Димчасто-сіроголовий досі кружляв навколо місця, де я сидів.

Поза сумнівом, усе було зумисне підлаштовано. Такий висновок можна було зробити хоча б з того, що досі не з'явився господар дому. Очевидно, він чекав на результат, або ж давав мені час. Якою ж могла б бути логічна розв'язка? Мені не вдасться вийти з парку. Може, мені підвестися й повернутись до тераси? І вдати, що нічого не трапилося? На жаль, я занадто різко зреагував, коли зробив те жахливе відкриття.

Але якщо все було підлаштовано як випробування, то багато залежало від того, наскільки я зрозумів сенс усього, що відбувається, і відповідно до цього я маю скоригувати свою поведінку.

Звичайно, я можу заперечувати, що бачив об'єкт, але, можливо, мені було б вигідніше звернути увагу на провокацію, як то від мене й очікується. Те, що я застиг у задумі, тут не зашкодить, адже цілком природно, що це відкриття я сприйняв серйозно і воно мене налякало. Мені ще раз треба обдумати цю ситуацію, трохи напружити мізки.

Можливість того, що я випадково натрапив на «гніздо лемурів[51]», як то мені здалося в першу мить переляку, я виключив не лише як маловірогідну, а й цілком неможливу. У світі Цаппароні була просто немислима така забудькуватість, така «помилка сценарію». Тут нічого не відбувалося поза планом, і при всьому позірному хаосі здавалося, що тут контролюють навіть кожну молекулу. Я зразу це відчув, щойно ввійшов до саду. І хто просто через забудькуватість залишить на землі поряд зі своїм помешканням відтяті вуха?

Скидається на те, що ця жахлива сцена була зумисно підлаштована, отже, вона була пов'язана з моєю присутністю. Це мусить бути продумане капричо[52] — як складова параду автоматів. Викликати захоплення і страх — у всі часи то була справа великих панів. Тут не обійшлося без режисерських вказівок. Але хто ж подбав про реквізит?

Годі було припустити, що на фабриках Цаппароні, — хоча там неможливе ставало можливим, — зберігають запас вух. Там, де відбуваються такі речі, — хай би як усе тримається в таємниці, — обов'язково починають просочуватися чутки. Всі знають те, чого ніхто не знає. Пан Ніхто до кожного заявиться з новиною.

Ходили певні чутки про те, що відбувається за лаштунками доброго дідуся Цаппароні, як, наприклад, про зникнення Каретті, але вони не набували великого розголосу. Все було в рамках звичного. Тоді як оце ніяк не пасувало до стилю Цаппароні. Врешті, це й для мене було вже занадто. Хто я такий, щоб на мою честь відрубували два-три десятки вух? Такого не вигадаєш навіть з найсміливішою уявою. Проте й для жарту це було нижче рівня султана Дагомеї. Я бачив фірму Цаппароні, його обличчя, його руки. Напевне, я помилився, став жертвою якоїсь візії. В цьому саду було парко, просто аж млосно, а снування автоматів запаморочило мені мізки.

Тож я знову взяв у руки бінокль і навів його на болото. Зараз сонце хилилося на захід, й усі червоні та жовті тони стали виразнішими. При такій якості бінокля та такій близькій відстані до об'єкта неможливо було помилитися: то були вуха, людські вуха.

Але чи справжні ці вуха? Може, це всього лише підробка, майстерна оптична ілюзія. Щойно ця ідея спала мені на думку, як вона стала здаватися мені цілком вірогідною. Витрати були невеликі, а ефект випробування залишався той самий. Я чув що масони навіть кладуть восковий труп і при тьмяному світлі проводять повз нього неофіта, який за наказом старшого має ввігнати в тіло ножа.

Так, це було можливо, навіть дуже ймовірно, що мені підклали воскову імітацію. Чому там, де літають скляні бджоли, не можуть лежати воскові вуха? Після переляку прийшла розв'язка, добрий гумор і майже полегшення. Це можна було сприйняти навіть як жарт, хоча і на мій рахунок — можливо, це натяк на те, що в майбутньому я матиму справу з крутіями.