Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

У повітрі лунав високий, монотонний свист, який хоч і не навівав сну, проте досить сильно гіпнотизував. Я мав докладати зусиль, щоб розрізняти сновидні фантазії та реальність й не потрапити під вплив візій, породжених темою Цаппароні.

Як я вже казав, серед скляних бджіл можна було спостерегти різні моделі. З деякого часу серед вихору цих створінь я став розрізняти ще й інші апарати. Вони були найрізноманітніших розмірів, відрізнялися розмірами й кольором і, очевидно, не мали нічого спільного з бджолами й бджільництвом. Ці нові створіння я мусив прийняти такими, якими вони були, — годі було збагнути їхнє призначення. Це було трохи схоже на відчуття, коли на рифі ми спостерігаємо за морськими істотами: бачимо риб, крабів, пізнаємо медуз, а потім з глибини піднімаються істоти, які стають для нас нерозв'язними, трохи лячними загадками. Я був ніби людиною класичної епохи, яку поставили на перехресті. Після неабиякого здивування вона легко здогадається, що автомобілі — то новий тип карет. Та всі інші конструкції навколо неї тиснутимуть на неї своїм жахом в стилі Калло[45].

15

Щойно я опинився у царстві Цаппароні, як узявся міркувати про вдосконалення. Таким був дух часу. Та коли з'явилися незрозумілі створіння, я став неспокійний і почав дратуватися — це також було в дусі часу, табель про ранги якого визначався пануванням техніки.

Що ж мають означати ті апарати, які вклинилися в рої бджіл? Щоразу було те саме: щойно людина розібралася з новою технікою, як одразу від неї відгалужується її антитеза. В скляні потоки влилися барвисті індивіди, як порцелянові намистини в намисто зі скла. Вони були меткіші, як автомобілі швидкої допомоги, пожежників чи поліції порівняно зі звичайними машинами. Інші ширяли вгорі над потоками руху. Вони, очевидно, мали більші розміри, та мені бракувало масштабу, аби визначити їх точніше. Мою увагу особливо привабили сірі апарати, які злітали перед вуликами й облітали терен зовсім близько біля мене. Серед них був один механізм, ніби вирізьблений з матового рогу чи димчастого кварцу. Він дещо незграбно кружляв на малій висоті навколо альтанки, майже черкаючи тигрові лілії, й раз по раз непорушно завмирав у повітрі. Коли на місцевості розосереджуються танки, то подібним чином їх облітають спостерігачі. Можливо, тут був спостережний або командний пункт. Я намагався не втратити з поля зору того димчасто-сірого й намагався побачити, чи не спричиняють його переміщення змін у русі механічних роїв чи ж він лише слідує за ними.

Визначити розміри було нелегко, оскільки переді мною були об'єкти, величину яких я не міг оцінити з власного досвіду, й у моїй свідомості щодо них не було закладено жодних норм. Без досвіду немає масштабу. Якщо я бачу вершника, слона чи автомобіль «Фольксваґен» — байдуже на якій відстані, їхні розміри мені відомі. Але тут я не міг керуватися своїми почуттями.

У таких випадках ми, зазвичай, спираємося на досвід, обираючи собі на підмогу об'єкти для орієнтиру. Тож коли димчасто-сіра голова рухалася попри мене, я водночас краєм ока шукав якийсь знайомий мені предмет для масштабу. То було нескладно, оскільки сірий апарат уже кілька хвилин кружляв поміж мною та найближчим болітцем. Ці хвилини, протягом яких я не відривав погляду від кварцового апарата й повільно водив головою, діяли на мене особливо присипляюче. Я не міг точно сказати, чи ті зміни, які я нібито спостерігав на поверхні апаратів, відбувалися насправді чи ні. Я бачив зміну кольорів, як при світлових сигналах, згасання, а потім раптовий спалах криваво-червоного світла. Згодом стали помітні чорні нарости, які висунулися, як слимакові ріжки.

При всьому цьому я не забув визначити розміри сірого апарата, коли той розвернувся й завис на секунду над болотом. Рої автоматів було відкликано назад чи я просто спустив їх з очей, зосередившись на одному? У всякому разі, в саду запанувала цілковита тиша і зникли тіні, як то буває у сні.

«Шліфований кварц завбільшки з качине яйце» — дійшов я висновку, порівнявши димчасто-сірий апарат з качалкою рогози, до якої той майже торкнувся. Такі качалки я добре знав зі свого дитинства, ми називали їх щітками для циліндрів і, намагаючись їх зірвати, забруднювали свої костюмчики. Слід було чекати того часу, коли вода замерзне, але й тоді наближення до них було небезпечним, адже лід навколо стебел рогози був ламкий та потрощений качками.

Ідеальним об'єктом для порівняння був комар, який прикрашав собою листочок росички, ніби рубін у центрі різьбленої мініатюри. Росичка була мені також добре відома. Ми викопували її під час наших походів болотами й висаджували в тераріумі. Ботаніки називають її «м'ясоїдною рослиною» — це варварське перебільшення значно підвищило в наших очах престиж такої ніжної квіточки. Коли димчаста голова опустилася нижче, так, що ледь не черкала край болітця і майже сховалася за росичкою, я побачив, що порівняно з бджолою цей апарат і справді був чималим.

У напруженому, одноманітному спостереженні криється небезпека візій — це знає кожен, хто в снігах чи в пустелі переслідував одну ціль або їхав безкінечними, рівними як стріла дорогами. Ми починаємо бачити видіння, картини здобувають владу над нами.

«Росичка таки справді м’ясоїдна рослина, канібальська парость».

Чого я про це подумав? Мені здалося, ніби я побачив у величезному збільшенні червоні листочки, вкриті липкими волосками. Сторож кидав їм їжу.

Я протер очі. Уявна картина в цьому саду ввела мене в оману, крихітне здалося великим. Та водночас усередині свого єства я відчув сигнал — як дзвінок будильника, як сирену швидкої, що наближається з шаленою швидкістю. Здається, я побачив щось заборонене, щось ганебне, щось лячне.

Щось лихе було у цьому місці. Геть спантеличений, я схопився на ноги, вперше відтоді, як тут умостився, й уп’явся поглядом у болото. Димчасто-сірий апарат знову наблизився, він припинив літати туди-сюди й кружляв навколо мене з випущеними чутливими ріжками. Я не звертав на нього уваги. Мене вабила картина, яка притягувала до себе мій погляд, як гончака притягує орябок.

Росичка знову була малесенькою, як і раніше. Один комар був для неї вже добрим харчем. Та поряд з нею у воді лежав червоний непристойний предмет, я навів на нього бінокль. Я цілком оговтався, це не могло бути оптичним обманом.

Навколо болітця ріс очерет, крізь який я бачив брунатну болотисту воду. Листки водяних рослин утворювали на ній своєрідну мозаїку. На одному з цих листків лежав непристойний предмет, він чітко вирізнявся на його тлі. Я ще раз перевірив, але тут не могло бути жодних сумнівів — це було людське вухо.

Помилка виключалася: відтяте вухо. Так само годі було заперечувати, що я був при здоровому глузді та з незатьмареною свідомістю. Я не пив вина й не вживав наркотичних речовин, навіть жодної сигарети не викурив. Через порожні кишені я вже давно вів надзвичайно тверезий спосіб життя. Я також не належав до людей, які, подібно до Каретті, раптом починають бачити якісь дивні речі.

Я взявся методично оглядати все те болітце і з дедалі більшою відразою виявив, що воно все було всіяне вухами! Я розрізняв малі й великі, ніжні й грубі вуха, й усі їх відтяли чимось гострим. Деякі лежали на листках водяних рослин, як перше з тих, що я помітив, коли спостерігав за димчасто-сірою головою. Інші були наполовину прикриті листям, а ще інші неясно проглядали крізь брунатну болотисту воду.

Ця картина викликала в мене напад нудоти, як у жертви кораблетрощі, що випадково опинилася перед вогнищем канібалів. Я зрозумів, що це провокація, безсоромний виклик, який крився в цьому видовищі. Воно підвело мене до глибинного рівня реальності. Здавалося, що весь цей рух автоматів, який так міцно прикував мою увагу, раптом зник, я більше його не помічав. Я навіть припускав, що все це було тільки якимось віддзеркаленням.