Розділ «Ернст Юнґер Скляні бджоли»

Вигляд цих істот так захопив мене, що я на мить забув про час і місце, де я перебував. Таке подивування охоплює нас під час демонстрації машини, форма чи рух якої є реалізацією нової ідеї. Якби перенести магічним чином людину доби бідермаєра[34] на одне з наших перехресть, то дорожній рух безперечно спантеличив би її. Та після здивування, яке тривало б певний час, людина почала б поступово усвідомлювати й систематизувати своє оточення. Вона почала б відрізняти мотоцикли від легкових та вантажних автомобілів.

Так було й зі мною, коли я збагнув, що в мене перед очима не новий вид комах, а механізми. Цей клятий Цаппароні взявся й тут імітувати природу чи радше спробував удосконалити її, довершити, скорочуючи й прискорюючи виробничі процеси. Я старанно крутив біноклем, щоб устежити за істотами, що шугали довкола, ніби випущені з катапульти діаманти. Прислухавшись, я почув їхнє легке посвистування, яке на мить ставало гучнішим, коли вони різко гальмували перед квіткою. А внизу, біля вуликів, які тепер стояли на сонці, посвистування перетворювалося на суцільне безперервне гудіння. Все було дуже точно продумано, щоб запобігти зіткненням там, де збиралися цілі зграї автоматів, перш ніж вони залітали всередину вуликів.

Маю визнати, що я спостерігав за цими маневрами із захопленням, яке викликають кмітливі технічні рішення. Це захоплення є водночас усвідомленням: бути серед посвячених, перед нашим духом тріумфував інший дух. Захоплення стало ще більшим, коли я зауважив, що Цаппароні працював з різними системами. Я помітив різні моделі, різні рої автоматів, що снували полем та над кущами. Особливо потужні комахи мали цілу батарею хоботків, які занурювали в суцвіття зонтичних та цвіт винограду. Інші були оснащені механічними мацачками, які ніжно охоплювали квітку, щоб витиснути з неї нектар. Деякі апарати залишалися для мене загадкою. Очевидно, цей закуток служив Цаппароні дослідним полем для його блискучих ідей.

Поки я насолоджувався цим видовищем, час збігав. Поступово я починав розуміти будову, сутність самої системи. Вулики були виставлені довгою вервечкою вздовж муру. Зовні вони переважно мали звичайний вигляд, деякі були прозорі й, здавалося, були зроблені з того ж матеріалу, що й штучні бджоли. У старих вуликах були звичайні бджоли. Можливо, їхні рої були своєрідним мірилом величини тріумфу над природою. Цаппароні, безперечно, порахував, скільки нектару збирає один рій за день, за годину, за секунду. І помістив справжніх бджіл на експериментальне поле поряд з автоматами.

У мене склалося враження, що справжні бджоли з їхньою допотопною ефективністю були цілком спантеличені, бо я часто бачив, як вони наближалися до квітки, яку перед цим обробляла скляна конкурентка, й відразу летіли геть. Натомість коли спершу на суцвіття сідала природна бджола, то там ще залишався десерт для іншої. З цього я зробив висновок, що створіння Цаппароні діяли раціональніше, тобто ґрунтовніше висмоктували нектар. Або ж, після того як у квітку проникав скляний зонд й висмоктував її життєдайні соки, квітку було запечатано?

Хай там як, та було очевидно, що тут Цаппароні реалізував ще один зі своїх дивовижних винаходів. Я почав спостерігати за рухом у скляних вуликах, який свідчив про високий ступінь методичності. Спроби розгадати секрети організації бджіл тривали століттями й не принесли очевидного результату аж до наших днів. Сидячи в альтанці, я добру годину розглядав бджіл Цаппароні й, здається, склав собі певне уявлення про це його відкриття.

На перший погляд, скляні вулики відрізнялися від старих значно більшою кількістю вічок. Вони скидалися не так на вулик, як на автоматичну телефонну станцію. Власне, це не були звичайні вічка для бджіл, оскільки ці істоти не проникали всередину. Я не бачив, щоб вони десь відпочивали, зупинялися чи приземлялися, оскільки були безперервно в роботі. Але до вуликів вони не потикалися.

Отвори у вуликах виконували радше функцію прорізів у автоматі або роз'ємів для електричних з'єднувачів. Бджоли наближалися до них завдяки магнітам, встромляли в них свої хоботки й спорожнювали від нектару повні скляні черевця. Потім їх відкидала сила, яка нагадувала постріл. Особливо вражало, що при всьому цьому рухові туди й сюди на високих швидкостях обходилося без будь-яких зіткнень. Незважаючи на величезну кількість механізмів, усе відбувалося з бездоганною точністю — напевне, мав існувати центр керування або якийсь центральний принцип, який керував усім цим рухом.

Очевидною була також наявність низки спрощень рухів, скорочень шляху та стандартизації природних операцій. Так, було повністю виключено все, що стосувалося виробництва воску. Стільників не було зовсім, не було ні малих, ні великих, ні будь-яких інших пристроїв, які б мали зв'язок з процесом розмноження, вся організація відзначалася досконалим, але абсолютно позбавленим еротики блиском. Не було ні яєць, ні личинок, ні трутнів, ні бджолиної матки. Якщо дотримуватися аналогії з природними бджолами, то можна сказати, що Цаппароні вирішив створити тільки безстатевих робочих особин і блискуче впорався із цим завданням. Також і в цьому аспекті він спростив природу, яка дотримувалася певного економічного принципу, знищуючи трутнів. Із самого початку він запланував не створювати ні самців, ні самиць, ні маток, ні робочих бджіл.

Якщо я не помиляюся, нектар, який бджоли висмоктують з квітів, обробляється в їхньому шлунку, зазнаючи різноманітних змін. Цаппароні позбавив свої створіння і цього клопоту й замінив його централізованим хімічнім процесом. Я бачив, як нектар, що впорскувався крізь отвори, збирався в системі скляних трубочок, у яких він поступово змінював колір, а після того, як змішувався з якоюсь жовтою речовиною, він ставав солом'яного кольору й досягав дна, набувши розкішної медової жовтизни.

Близько половини вулика використовувалося, очевидно, як резервуар або накопичувач, який на очах заповнювався сяючим медом. Збільшення його кількості я міг спостерігати за позначками, нанесеними на склі. Поки я наводив бінокль туди й сюди, оглядаючи кущі і сам луг, а за якийсь час перевів його знову на вулики, то помітив, що рівень меду в резервуарі піднявся на декілька поділок.

Очевидно, за збільшенням кількості меду й самим процесом його заготівлі спостерігав не лише я один. Я звернув увагу на ще один різновид автоматів, які облітали вулики й часом завмирали на місці, як то роблять у майстерні чи на будівництві виконроби або інженери. Апарати відрізнялися від решти рою своїм димчасто-сірим забарвленням.

13

Захоплений спостереженням за цією механізацією, я цілком забув, що чекав на Цаппароні. Та, здавалося, що він, ніби невидимий начальник, був присутній скрізь. Я відчував ту владу, завдяки якій було вибудовано все це видовище. У глибинних сферах техніки, там, де вона стає чарами, приваблює не так економічний бік, і навіть не владний аспект, а її ігровий характер. Стає ясно, що ми опинилися посеред гри, посеред танцю людського духу, який не спроможний охопити жодні найдосконаліші розрахунки. Ця остання складова нашої науки є передчуттям, доленосним покликом, чистою уявою.

Ігровий аспект стає виразнішим у мініатюрах, аніж у велетенських створіннях нашого світу. Грубим очам імпонує лише великий об'єм, особливо якщо він у русі. Проте одна комашка має не менше органів, ніж левіафан.

Саме це так захоплювало мене в експериментах Цаппароні, що я сам був як та дитина, що забула про школу, час і місце. Я навіть не подумав, що ці створіння можуть бути небезпечними, хоча вони частенько шугали попри мене, як кулі. Спостерігати за тим, як вони, ніби промені, жмутами розліталися від вуликів, щоб сяючою пеленою зависнути над квітчастим лугом, а потім як вони вистрелювали назад, пригальмовували й зависали густим роєм, з якого нечутні команди, невидимі знаки в швидкому темпі, одна за одною, припрошували медозбірниць до вулика, щоб ті здали там зібраний урожай, — то було справжнє видовище, яке захоплювало, гіпнотизувало і заколисувало. Важко було сказати, що полонило мене більше — філігранність окремих створінь чи їхня взаємодія. Очевидно, в основі цього видовища лежала певна танцювальна привабливість, яка так мене захоплювала, певна сконцентрована на вищому рівні безвідносність влади.

Зачаровано спостерігаючи за цією злагодженістю рухів, я, хоч і не розгадав технічних аспектів винаходу, але збагнув принципи дії системи. Щойно я це усвідомив, як у мене одразу з'явилися критичні зауваги та ідеї вдосконалення. Цей неспокій, ця невдоволеність є досить дивними, проте невід'ємними рисами характеру людини. Припустімо, в Австралії ми натрапимо на новий вид тварин, якого ще ніколи не бачили, ми, звичайно, здивуємося, але точно не станемо одразу ж мізкувати над тим, як цих тварин удосконалити.

Технічним критиком сьогодні може бути кожен хлопчик, якому подарували велосипед. Що ж до мене, то мій критичний погляд сформувався в ті роки, коли я займався інспекцією танків. Там завжди знаходилося щось таке, про що слід було посперечатися, і на заводах я вже мав реноме людини, яка постійно вимагає неможливого. Основний розрахунок таких конструкцій є доволі простий — вони мають на меті якомога досконаліше розподілити їхній потенціал на вогонь, рух та безпеку. Кожен із цих факторів можна посилити лише за рахунок інших. Безпека стоїть на останньому місці, кошти не відіграють ролі, так само, як і комфорт. Тоді як в автомобілях усе геть інакше: тут кошти, безпека й комфорт стоять на першому місці. Вимоги висуваються лише щодо швидкості, яку можна вважати одним із принципів нашого часу. Тож на її вівтар приносять жертви не лише у військовий, але і в мирний час.

А щодо апаратів Цаппароні, то після першого подиву зразу виникало питання коштів. Скляні бджоли створювали враження автоматів класу люкс — я припускав, що кожна з них коштувала не менше, ніж легковий автомобіль, а то й цілий літак. Безперечно, після випробовувань Цаппароні запустить їх у серійне виробництво, як то було з усіма його винаходами. Очевидно, лише з одним таким роєм чи, можливо, навіть з однією скляною бджолою погожого весняного дня він міг зібрати більше меду, ніж рій звичайних бджіл за рік. Напевне, вони могли працювати в дощ і вночі. Але який сенс у цих прибутках порівняно з велетенськими затратами?

Гаразд, мед — смачний продукт, та якщо підвищувати тут ефективність, то це справа не автоматів, а насамперед хімії. Я згадав про лабораторії, які бачив у Провансі, зокрема в Ґрассі, де з мільйонів квіток добувають ароматичну речовину. Там були цілі ліси диких помаранчів, поля фіалок і тубероз та пагорби маквісу, порослі лавандою. За подібною технологією можна було б отримувати й мед. Луги можна було б експлуатувати за зразком вугільних пластів, з яких добувають не лише паливо, а ще й безліч хімікалій: есенцій, фарб, різноманітних медичних препаратів, навіть волокна павутини. Мене дивує, чому досі ніхто не зреалізував цієї ідеї.