Розділ «Лабіринт»

Згадавши Поля Оті, інспектор відчув гострий біль у шлунку. Він кинув до рота м’ятну цукерку, щоб угамувати печію. Це ще одна його помилка. Йому також не слід було дозволяти Оті наближатися до доктора Таннер. Розмірковуючи над цим, інспектор зрозумів, що жодним чином не зміг би йому завадити. Коли стало відомо про скелети, то водночас прийшов наказ надати доступ Полю Оті до місця розкопок і повноваження супроводжувати їх. Утім, Нубель так і не дізнався, звідки Оті так швидко почув про знахідку та проліз на розкопки, неначе хробак.

Досі Нубель ніколи особисто не зустрічався з Оті, хоча й чув його славнозвісне ім’я. Більшість поліціянтів про нього знали. Подейкували, нібито добре відомий своїм безкомпромісним ставленням до релігії, правник Поль Оті тримав у власній кишені половину поліціянтів та жандармів Південної Франції. Ба більше, один з колег Нубеля давав свідчення в суді щодо справи, яку захищав Оті. Двох членів ультраправого угруповання було звинувачено в убивстві алжирського таксиста в Каркассоні. Поширювалися чутки про залякування. Зрештою обох підсудних виправдали, а кількох офіцерів поліції змусили звільнитися.

Нубель подивився на сонцезахисні окуляри Бйо, які він підняв із землі. Йому й раніше не надто щастило. Тепер ця ситуація подобається йому ще менше.

Раптом ожила рація, надаючи інформацію про найближчих родичів Бйо — інформацію, наразі потрібну інспекторові. Він ще трохи посидів, зволікаючи з розмовою. Потім узявся телефонувати.

Розділ 16

Коли Еліс дісталася передмістя Тулузи, була вже одинадцята година вечора. Дівчина почувалася надто втомленою, щоб їхати до Каркассона, тому й вирішила піти до центру міста й знайти собі притулок на ніч.

Уся подорож промайнула перед нею, як у калейдоскопі. Її голову переповнювали плутані образи: скелети й ніж поруч із ними; біле обличчя в сутінках; тіло навпроти церкви у Фуа. Невже хлопець помер?

І лабіринт. Завше під кінець їй на думку спадав лабіринт. Еліс казала сама собі, що вона, мабуть, стала параноїчкою й що все це аж ніяк не пов’язане з нею. Ти була просто не в тому місці й не в той час. Хай би скільки разів Еліс запевняла себе в цьому, проте все одно не вірила.

Вона скинула туфлі й лягла у ліжко повністю одягнена. Кімната була дешева. Безколірний пластик і твердий картон, сіра плитка та вилиняле дерево. Надто накрохмалені простирадла дерли її шкіру, немов папір.

Вона дістала з рюкзака єдину пляшку солодкого напою «Бушмілз». У пляшці ще залишилось рідини на кілька ковтків. Раптом у її горлі застряг клубок. Вона має лише кілька годин ночі, поки вона тут, на розкопках. Еліс спробувала знову додзвонитися до Шелаг, але телефон подруги досі мовчав. Борючись із роздратуванням, вона залишила для неї ще одне повідомлення. Еліс дуже хотіла, щоб Шелаг припинила гратися з нею.

Вона запила віскі кілька знеболювальних пігулок, лягла в ліжко й вимкнула світло. Еліс була зовсім виснажена, але ніяк не могла зручно вмоститись. Її голова розривалася на частини, зап’ясток розпух і був гарячим, поріз на руці страшенно болів, гірше, ніж будь-коли.

У кімнаті було гаряче й задушливо. Еліс не спала, кидаючись на ліжку та слухаючи, як годинник пробив північ, потім першу годину. Нарешті дівчина встала, щоб відчинити вікно і впустити до кімнати трохи свіжого повітря. Однак це не допомогло. Її розум безперервно працював. Вона намагалася помріяти про білий пісок та чисту блакитну воду, про Карибські пляжі й захід сонця на Гаваях, але її думки затято поверталися до сірого каміння та холодного підземного повітря гір.

Еліс боялася засинати. Що коли той сон знову насниться?

Час минав дуже повільно. Її горло пересохло, а серце калатало від випитого віскі. Вона заспокоїлася тільки над ранок, коли блідий світанок зазирнув крізь старезні фіранки на вікнах її кімнати.

Цього разу їй явився інший сон.

Вона їхала по снігу на гнідому коні. Шкіра коня здавалася грубою та блискучою, а його біла грива і хвіст були заплетені червоними стрічками. Еліс була одягнена для полювання у свій найкращий обшитий білячим хутром плащ із капюшоном, а також у довгі, обшиті хутром куниці шкіряні рукавички, що доходили їй до ліктів.

Поряд із нею їхав чоловік на сірому огирі з чорним хвостом і гривою. Чоловік постійно натягував віжки, щоб тримати коня в покорі. Надто довге, як для чоловіка, каштанове волосся сягало йому до плечей. Його блакитне оксамитове корзно тріпотіло позад нього, коли він погнав свого коня вперед. Еліс бачила в нього на поясі кинджал. На чоловіковій шиї висів один срібний ланцюжок, з якого звисав зелений камінь, що підстрибував угору-вниз у ритмі бігу коня.

Той чоловік постійно дивився на неї зі змішаним відчуттям гордості та зверхності. Зв’язок між ними був сильний і близький. Уві сні Еліс обернулася й усміхнулась йому.

Десь далеко було чути ріг, який сурмив різко й голосно в тріскучому грудневому повітрі, сповіщаючи, що собаки взяли вовчий слід. Вона знала: то був грудень, особливий місяць. І також знала, що вона щаслива.

Потім картина змінилася.