Розділ тринадцятий

Зерно правди

— Атож. Але це весь час мене переслідувало, такі незначні деталі, постійно вони про себе нагадували. Слова Клейноцького — це перше. Слова твого батька — друге.

— Що всі брешуть?

— Ці також, але він сказав іще дещо. Спершу я подумав, що йдеться про перенесення ненависті з покоління до покоління, стосовно Вільчура це було очевидне. Але він говорив про життя в маленькому містечку, як усі зазирають одне одному у вікна, про те, що коли дружина загуляє, то в костьолі доведеться стояти поруч із коханцем. Хай йому грець, я весь час думав про цього Будника, весь час він мені муляв, але я відкидав таке вирішення, бо воно було занадто неймовірним. Лише коли я почав про це думати, усе зійшлося. Візьми обернену літеру на картині, рабин у Любліні сказав мені, що жоден єврей не зробить такої помилки, так само, як ми ніколи б не написали В із черевцями ліворуч. Це не вказує на Вільчура. Зате вказує на того, хто на загал був обізнаний, але йому доводилося частенько зазирати до вікіпедії, щоб дошукатися деталей. А Будник непогано орієнтувався, адже він цікавився картиною, боровся, щоб люди дізналися правду, і настільки знався на антисемітських забобонах, що чудово розумів, за які мотузочки треба смикати.

Та це не єдина його помилка. Він запхнув у долоню своєї мертвої дружини родло, бо у своїй люті — знову Клейноцький! — хотів будь-що зашкодити Шиллерові, потягти його на дно. Він не подумав, що після розмови із Шиллером ця романтична історія виведе нас на нього. А може, Будник подумав, що Шиллер нічого не скаже, бо дбатиме про добре ім’я своєї коханки? Дідько його знає. Так чи сяк, якби Шиллер не поїхав до столиці, якби я допитав його на день раніше, він був би живий, а Будник уже тиждень, як сидів би за ґратами.

Соберай докурила сигарету, Теодор подумав, що вона повернеться під ковдру, але Бася понишпорила в торбинці й витягла мобілку.

— Чоловікові дзвониш?

— Замовляю піцу в «Модені». Дві «Романтики»? — вона кумедно затріпотіла віями.

Він притакнув і почекав, доки Бася закінчить розмову, а тоді затягнув її знову під ковдру. Не для любощів, йому просто хотілося пригорнути її, поговорити.

— А що з Вільчуром? — поцікавилася вона. — Це що взагалі таке? У чому справа? Його звільнили?

— Звільнили, звільнили. Старий мені сказав, що в нього неймовірно добре серце, тому він не заявите про свій арешт до Антидифамаційної ліги й не виставить мене головним антисемітом Польщі. Тільки через те, що «Факт» уже це за нього зробив.

Бася засміялася.

— Чарівний дідок. А він і справді єврей?

— Справді, справді. Зрештою, уся ця історія невигадана, але Вільчур не знав про неї в подробицях. Він гадки не мав, що Ельжбета була онукою тієї нещасної акушерки, донька якої злякалася бочки. Найбільше знав Будник. Справа лікаря Вайсброта й того, що відбулося взимку сорок сьомого, була родинною таємницею за сімома печатями. Будник довідався про неї лише тоді, куди закохався в панну Шушкевич. Його батько, ти звісно, знаєш, був начальником тюрми, який не дозволив Вайсбротові прийняти в дружини пологи. Наляканий цим збігом обставин, він розповів про все синові на смертному одрі. Старий боявся прокляття, боявся, що все, що відбувається, є невипадковим, що це Вайсброт з того світу прагне справедливості.

— Щось у цьому таки є, — прошепотіла Бася. — Хоч як дивися, у цьому є щось моторошне, щось жахливе, що ці долі знову так поєдналися. Особливо тепер, коли Будник закінчить життя у в’язниці.

Шацький здригнувся. Він не думав про це таким чином, але Соберай мала рацію. Схоже, що сандомирське прокляття збулося, зачепивши і його. Згадався запис зі зникаючим у темряві хасидом, це був єдиний момент розслідування, якого не вдалося з’ясувати. І який він збирався залишити для себе, немає жодної потреби, аби цей запис залишився серед документів.

— Так, — промурмотів він. — Наче якесь провидіння...

— Точніше — антипровидіння...

— Так, маєш рацію, антипровидіння допомагало Будникові. Дивно.

Трохи помовчали, притулившись одне до одного, за вікном дзиґар на ратуші вибив двадцять третю. Шацький посміхнувся, подумавши, що цих звуків йому би вже бракувало. А ще недавно вони так його дратували!

— Шкода цього волоцюгу, — зітхнула вона сумно й міцніше пригорнулася до Теодора. — Його, як я розумію, не стосувалося жодне прокляття.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зерно правди» автора Зиґмунт Мілошевський на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ тринадцятий“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи