Розділ «Частина п’ята»

У раптовому напливі почуттів вона сказала:

— Скарлет пощастило, що вона має такого дбайливого чоловіка!

— Ви так гадаєте? Боюся, вона не погодилася б з Вами, якби це почула. А поза тим я хочу зробити добро й вам, міс Меллі. Вам я даю ще й більше, ніж Скарлет.

— Мені? Непорозуміло перепитала вона.— А, ви маєте на увазі Бо.

Рет узяв у руку капелюха й підвівся. Хвильку він дивився вниз на незграбне овальне личко з довгим кучериком на лобі й поважними темними очима. Таке не від світу сього обличчя, безборонне проти життя.

— Ні, я не Бо мав на увазі. Я намагаюсь дати саме вам щось більше, ніж Бо, якщо ви тільки можете це уявити.

— Ні, я цього не можу уявити,— відказала вона, знов розгубившись.— Для мене нема нічого на світі дорожчого, ніж Бо, за винятком Еш... за винятком містера Вілкса.

Рет нічого не сказав, а тільки дивився вниз на неї, і смугляве обличчя його було непорушне.

— Це дуже мило, що ви хочете зробити для мене щось добре, капітане Батлер, але мені справді-таки пощастило. Я маю все на світі, про що тільки може мріяти жінка.

— То й чудово,— мовив Рет, раптом спохмурнівши.— А я вже подбаю, щоб ви його не втратили.

Коли Скарлет повернулася з Тари, нездорової блідості вже не було у неї на обличчі, а щоки заокруглились і порожевіли. Зелені очі її знову стали жваві й іскристі, і вона вперше за кілька тижнів голосно засміялася, коли Рет і Гарні приїхали на станцію зустріти її, Вейда й Еллу,— засміялася, бо надто вже кумедно й недоладно виглядали вони обоє. У Рета за стрічку капелюха були встромлені дві великі індичі пір’їни, а у Гарні, одягненої в страх як подерту сукенку, колись святкову, щоки були розмальовані похилими синіми смужками, і в кісках стриміло павичеве перо завдовжки в половину її зросту. Батько з донькою очевидячки грали в індіанців, коли надійшла пора зустрічати поїзд, і з розгубленого обличчя Рета та обуреного — Мамки видно було, що Гарні відмовилась умитись та переодягтись навіть задля зустрічі з мамою.

Скарлет сказала: «Ну й обшарпанка!» — цілуючи Гарні, і підставила щоку для поцілунку Ретові. На станції було людно, тим вона й напросилась на цю ласку. Хоч і ошелешена виглядом Гарні, вона не могла не помітити, що всі сторонні усміхаються, дивлячись на батька з донькою,— усміхаються не глузливо, а добродушно й привітно. Всі знали, що найменша донька Скарлет коверзує батьком як хоче, і Атланта тішилася цим і сприймала це схвально. Незмірна любов Рета до доньки неабияк допомогла йому повернути собі добре ім’я в очах товариства.

Дорогою додому Скарлет весь час розповідала новини зі своєї округи. Спекотна суха погода сприяла швидкому достиганню бавовнику, але ціни восени, на думку Вілла, будуть низькі. Сьюлін чекає другої дитини — цю звістку вона повідомила так, щоб малі не зрозуміли,— а Елла виявила несподіване зухвальство, куснувши старшу дочку Сьюлін. Зрештою, зауважила Скарлет, та цього й заслужила, бо вдалася в матір. Але Сьюлін розпалилась, і у них сталася запекла сварка, зовсім як у давні часи. Вейд забив мокасинову змію, сам-один. Ренда і Камілла Тарлтони вчителюють у школі,— оце сміхи! Таж ці Тарлтони не вміли правильно написати навіть найпростіших слів! Бетсі Тарлтон вийшла заміж за якогось однорукого з Лавджоя, і вони вдвох разом з Гетті й Джімом Тарлтон ом вирощують непоганий бавовник у Красогір’ї. Місіс Тарлтон розжилася на породисту кобилу з лошам і тішиться так, немов стала мільйонеркою. А в старому будинку Калвертів оселилися негри! Ціле кипіло їх, і то їхній власний будинок. Купили його з шерифського аукціону. Садиба перетворилась на руїну, аж серце болить дивитись. А де поділася Кетлін зі своїм непутящим чоловіком — ніхто не знає. Алекс має пошлюбити Селлі, братову вдову. Уявити лишень, коли вони стільки років прожили в тому самому домі! Всі кажуть — це вони одружуються з розрахунку, бо про них уже плітки стали ходити, що вони там лише удвох мешкають, відколи померли Стара Господиня й Молода. І це мало не розбило серце Діміті Манро. Але так їй і треба. Була б меткіша, давно б собі котрогось обкрутила, а не чекала на Алекса, поки він розбагатіє на одруження.

Скарлет бадьоро викладала всі ці новини, хоча було багато чого такого в житті округи, що гнітило її, про що не хотілося й думати. Коли вона їздила з Вілл ом по околиці, то відганяла від себе згадки про те, як, бувало, ці тисячі родючих акрів зеленіли кущами бавовнику. А тепер плантація за плантацією знов перетворювалися на пущу, і мовчазні руїни будівель та спорожнілі бавовникові поля заростали вербняком, приземкуватими дубками й низькорослою сосною. Де раніше сотню акрів мали під плугом, тепер оброблявся заледве один. Було таке враження, наче проїжджаєш вимерлим краєм.

«Ця місцевість не відродиться й за півста літ... якщо взагалі відродиться,— казав Вілл.— Тара — найкраща ферма в окрузі, і це завдяки вам, Скарлет, і мені, але це тільки ферма, ферма на два мули, а не плантація. За Тарою іде садиба Фонтейнїв, і потім Тарлтонів. Вони не роблять великих грошей, та якось дають собі раду й не складають рук. Проте більшість тутешніх людей, та й більшість ферм...»

Ні, Скарлет не була в захопленні від того, якою виглядала та спустошена округа. Ще сумніше враження вона справляла, коли дивитися на неї звідси, з гамірної і квітучої Атланти.

— А що тут новенького? — запитала Скарлет, коли вже нарешті дісталися додому й повсідались на ганку перед будинком. Усю дорогу вона говорила швидко й невгавно, боячись, щоб не залягла мовчанка. З Ретом вона ні разу не розмовляла наодинці від того дня, коли впала зі сходів, і не дуже квапилася тепер залишитись із ним сам-на-сам. Вона не певна була, як він до неї ставиться. Під час її повільного одужання він був уважливий, хоч до рани прикладай, але таку доброту може виявляти й стороння людина. Він вгадував кожне її бажання, осмикував дітей, щоб не набридали їй, наглядав за тартаками й крамницею. Однак жодного разу не сказав: «Я шкодую, що так сталося» Що ж, може, він і не шкодував ні за чим. Може, він і досі думає, що та ненароджена дитина була не від нього. Звідки вона може знати, які думки ховаються за цим непроникним смуглявим обличчям? Але він уперше за час їхнього шлюбу намагався бути якомога чемнішим і виявляв бажання, щоб життя їхнє далі точилося так, наче нічого прикрого між ними не сталося, наче — сумно подумала Скарлет — наче взагалі нічого такого не було, що зв’язувало б їх. Що ж, коли така його воля, вона й собі гратиме.

— То все тут гаразд? — спитала вона знову.— Ти покрив новим гонтом крамницю? Виміняв мулів? Ради Бога, Рете, витягни ці пір’їни з капелюха. Ти схожий на блазня — ще, чого доброго, і в місто з ними поїдеш.

— Ні, не треба витягати,— заявила Гарні, про всяк випадок забираючи капелюха у батька.

— Тут усе гаразд,— відповів Рет.— Ми з Гарні дуже мило збували час, а її коси від часу твого від’їзду, здається, ні разу не бачили гребінця. Не бери в рот цих пір’їн, любонько, це бридко. Так, гонт уже постелили, а мулів я виміняв непоганих. А так новин ніяких. Усе досить одноманітно.