Розділ «Частина четверта»

— Дякую вам, але на той час, коли вас повісять, уже пізно буде платити податок за Тару,— відказала вона з несподіваною зловтіхою впорівень до його власної, у глибині душі думаючи, що так воно й буде.

Розділ XXXV

Коли вона вийшла з приміщення штабу, небо все було тьмяно-сіре, й падав дощ. Солдати на майдані поховалися по своїх бараках, вулиці були порожні. Ніде не видніло жодного повозу, і Скарлет стало ясно, що доведеться пішки долати таку далеку дорогу додому.

Невдовзі тепло від бренді розвіялося і, хоч вона йшла не пристаючи, холодний вітер пронизував її до дрижаків, а краплі дощу голками впиналися в обличчя. Тонка пелеринка тітоньки Туп за хвилину промокла й важкими липучими складками прилягла до тіла. Скарлет розуміла, що оксамитову сукню зіпсуто, а півняче пір’я на капелюшку пообвисало й мало такий самий жалюгідний вигляд, як і на їхньому колишньому власникові в дощову днину серед обори у Тарі. Цеглини на хіднику де-не-де розкришилися, а місцями їх і зовсім не було. Баюри там сягали по кісточку, і черевички Скарлет не раз застрягали в них або й зовсім спадали з ніг. Тоді вона мусила нахилятись, дістаючи черевичок, і поділ сукні бруднився в багнюці. Зрештою вона перестала обминати калюжі, ступаючи просто у воду й тягнучи за собою обважнілі спідниці. Їй було холодно в ноги від намоклих нижніх спідниць і панталонів, але її вже не обходило, що геть знівечено нове вбрання, на яке покладалися такі великі надії. Вона вся промерзла, спроневірилась і пройнялася розпачем.

Як вона вернеться до Тари й подивиться всім у вічі після тих своїх самовпевнених слів? Як скаже їм, що вони мусять вибиратися світ за очі? Як вона покине це все — червоні поля й високі сосни, темні болотисті луки й тихе кладовище, де спочиває Еллен у густій тіні кедрів?

Вона натужно брела ковзькою дорогою, і ненависть до Рета палила їй серце. Ну ж і поганець! Вона мала надію, що його таки повісять і їй не доведеться більше зустрічатися з ним, призвідцем її ганьби й приниження. Звичайно, він міг би дістати для неї гроші, якби схотів. Та повісити його мало! Дякувати Богові, що він хоч зараз не бачить її, коли вона промокла до рубця, коли волосся у неї розкудлане й зуби цокотять від холоду. Який, певно, бридкий вона має вигляд, і як він шкилював би з неї!

Негри, які траплялися їй дорогою, нахабно шкірили зуби й глузливо сміялися поміж себе, бачачи, як вона поспішає захекуючись, спотикається, послизається у багнюці, зупиняється витягти з баюри черевичок. Як сміють вони кпити, чорні мавпи! Як сміють брати на сміх її, Скарлет О’Гару з Тари! Вона ладна була так їх відшмагати, щоб аж кров’ю вмилися. І якого чорта ці янкі дали їм волю, дали змогу насміхатися над білими!

На вулиці Вашингтона звідусіль на неї віяло такою самою понурістю, яка панувала в її душі. На відміну від Персикової вулиці,тут не було ні руху, ні метушні. Колись тут стояло чимало гарних будівель, але тільки декотрі з них відбудовано. Зате раз у раз із гнітючою нав’язливістю впадали в око задимлені підмурівки та самотні чорні комини, що їх тепер називали «Шерманові вартові». Стежки до будинків позаростали травою, моріжки вкрилися бур’янами, і тільки стирчали кам’яні тумби з написаними на них іменами, такими знайомими, та стовпчики, до яких уже ніхто ніколи не припне коней. Холодний вітер і дощ, багнюка й голі дерева, тиша й пустка. Як же у неї промокли ноги, та який неблизький світ додому!

Вона почула чвакання копит позаду і відступила далі від краю хідника, бо й так уже тітоньчину пелеринку геть усю заляпало. Дорогою звільна посувалася бричка, і Скарлет оглянулася, хто це їде, вирішивши, що попроситься підвезти, якщо возій білий. Через дощ їй майже нічого не було видно, але коли бричка порівнялася з нею, вона побачила наполовину прикрите брезентовою запоною, що звисала з дашка, обличчя возія. Воно видалося їй по знаку, і Скарлет зійшла на дорогу, аби краще придивитись; цю мить почулося збентежене покахикування і добре знайомий голос зраділо й здивовано вигукнув:

— Міс Скарлет, їй-богу!

— Ох, містер Кеннеді! — вихопилось у неї, і, розбризкуючи багнюку, яка ще більше бруднила пелеринку, вона кинулася до брички й припала до забрьоханого колеса.— Я ще ніколи в житті не була така рада, як цій зустрічі!

Він спаленів від задоволення, відчувши в її словах щирість, швиденько сплюнув тютюнову жуйку по другий бік брички і спритно скочив на землю. Потім, захоплено потиснувши руку Скарлет, відгорнув угору брезент і допоміг їй сісти в бричку.

— І що ви робите тут одна, міс Скарлет? Хіба ви не знаєте, як небезпечно в ці дні самій ходити? А промокли, як хлющ! Накиньте ось на ноги повстину.

Він заметушився коло неї, квокчучи, мов курка, і вона залюбки віддалася під цю дбайливу опіку. Так приємно, коли хтось коло тебе метушиться, турботливо квокче або й шпетить, навіть якщо це всього тільки Френк Кеннеді, ця стара діва у штанях. А надто це тішило душу після брутального поводження Рета. І, само собою, мило ж побачити земляка з рідних околиць, коли ти так далеко від домівки! Френк був добре вдягнений, помітила вона, та й бричку мав нову. Кінь теж здавався молодим і вгодованим, от лишень Френк виглядав куди старшим, ніж мав би бути, старшим, ніж тоді на свят-вечір, коли приїхав зі своїми хлопцями до Тари. Він схуд і зблід, жовті очі стали водяві, а шкіра пообвисала мішками. Рудувата борідка ще більш порідшала, вона вся була в тютюновій жуйці і така розкошлана, наче він безугаву її смикав. Але настрій у нього був жвавий і веселий, що вельми вирізняло його серед зажурених і пригнічених городян у місті.

— Мені дуже приємно бачити вас,— щиро сказав Френк.— Я й не знав, що ви в Атланті. Минулого тижня я бачив міс Дріботуп, але вона не сказала мені, що ви приїжджаєте. А чи... м-м... чи не приїхав з вами ще хто-небудь з Тари?

Старий дурень,— він має на думці Сьюлін!

— Ні, ніхто не приїхав,— відповіла Скарлет, закутуючись у повстину й підтягуючи її аж під шию.— Я приїхала сама. І я не попереджувала тітоньку Туп, що приїду.

Він прицмокнув на коня, і той зрушив з місця, обережно ступаючи осклизлою дорогою.

— А чи всі ваші в Тарі дужі-здорові?

— О так, більш-менш.