Розділ «Частина третя»

— Та, бачите, я вернулася додому тільки на другий день після битви,— поспішила відповісти Скарлет.— Янкі тоді вже забралися. Тато... тато сказав мені, що умовив янкі не спалювати дім, бо Сьюлін і Керрін лежали хворі на тиф, і їх не можна було рушати з місця.

— Уперше в житті чую, що янкі повелися, як порядні люди,— зауважила бабця наче з відтінком жалю, що їй кажуть добре слово при цих зайд.— А як тепер почувають себе дівчата?

— О, їм краще, набагато краще, вони майже видужали, тільки дуже ослабли,— відказала Скарлет. І відчуваючи, що з уст старої ось-ось зірветься те страшне запитання, сквапливо перевела розмову на інше.— Я... я хотіла запитати, чи не могли б ви позичити нам трохи харчів? Янкі обчистили нас, як сарана, геть дочиста. Але якщо у вас самих з харчами сутужно, ви так і скажіть, і...

— Пришлете Порка з візком і дістанете половину всього, що ми маємо: рису, борошна, шинки, кількох курей,— сказала Стара Господиня, якось так пильно глянувши на Скарлет.

— О ні, це забагато! Я, власне...

— І не кажіть! Я не хочу навіть слухати. Які ж ми були б сусіди?

— Ви такі добрі, що я не можу... Але мені вже пора. Вдома будуть непокоїтись, де я так забарилася.

Бабця рвучко підвелась і взяла Скарлет під руку.

— Ви обидві посидьте тут,— звеліла вона своїм, підштовхуючи Скарлет до тильного ганку.— Мені треба наодинці перекинутися словечком з цією дитиною. Проведіть мене вниз, Скарлет.

Молода Господиня й Селлі попрощалися зі Скарлет і пообіцяли невдовзі завітати до Тари. Їм страшенно кортіло довідатись, про що бабця балакатиме з їхньою гостею, але коли вже стара вирішила, щоб вони цього не знали, то на це нема ради.

— Старі жінки такі, що з ними нелегко,— прошепотіла Молода Господиня до Селлі, знов беручись за своє шитво.

Скарлет стояла, тримаючи коня за гнуздечку, тупий біль краяв їй серце.

— Ну? — сказала бабця, прошиваючи її поглядом.— То що там у вас сталося? З чим це ви криєтесь?

Скарлет подивилась у ці проникливі старечі очі й відчула, що зможе сказати правду й не розплакатись. Нікому не вільно було розпускати сльози у присутності бабці Фонтейн без її виразної на те згоди.

— Мама померла,— просто сказала вона.

Рука, якою стара спиралася на плече Скарлет, стислася міцніше, а зморщені повіки над жовтими очима стріпнулися.

— Її янкі вбили?

— Вона померла від тифу. Померла... за день до мого приїзду.

— Не думайте про це,— рішуче наказала бабця, і Скарлет помітила, як вона хлипко проковтнула слину.— А тато як?

— Тато... тато наче не при собі.