Звідки взявся кінь — ніхто не розпитував. Ясно було, що він відбився після бою від котрогось загону, і всі лише зраділи його появі. Янкі лежав у неглибокій ямі, що її вигребла для нього Скарлет під альтанкою. Тички, які підпирали густі виноградні лози навколо, попідгнивали, і того ж дня ввечері Скарлет підрізала їх кухонним ножем, щоб вони попадали на землю й прикрили свіжу могилу. Поприбирати ті жердки Скарлет нікому з негрів не загадувала, а самі вони, коли й підозрювали що, воліли мовчати.
Коли вона лежала у довгі безсонні ночі така втомлена, що не могла й заснути, перед нею ані разу не постав зі своєї ями дух убитого. І ні страхи, ні докори сумління не допікали Скарлет. Їй навіть самій було дивно: ще місяць тому вона нізащо не зважилася б на щось подібне! Чарівна юна місіс Гамільтон з її ямками на щічках, дзенькотливими сережками й безпорадними наївними мінами одним пострілом розтрощила людське обличчя на криваву квашу й потім загребла труп у поспіхом викопаній ямі! Ото вжахнулися б її знайомі, якби довідались! — похмуро осміхнулася Скарлет.
«Ні, більше не думатиму про це,— вирішила вона.— Минуло — й добре, та й я була б ідіоткою, якби не застрелила його. Мабуть... мабуть, я таки змінилася трохи, відколи вернулася додому, бо інакше такого не змогла б зробити».
Скарлет свідомо не задумувалася над цим, але коли вона тепер опинялась перед якоюсь неприємною або важкою проблемою, то щоразу в глибині її мозку зринала думка, яка додавала їй сили: «Як я вже на вбивство пішла, то з цим і поготів упораюся».
Зміни, що стались у ній, були глибші, ніж їй видавалося, і панцир, яким почало покриватись її серце від тієї днини, коли вона лежала, припавши обличчям до борозни на негритянському городі в Дванадцяти Дубах, дедалі грубшав.
*Маючи коня, Скарлет могла тепер довідатися, що діється в їхніх сусідів. Від часу повернення додому вона без кінця запитувала себе з розпачем: «Чи ж ми одні залишилися на всю округу? Чи всіх інших спалено? Чи вони встигли втекти до Мейкона?» Згадуючи руїни Дванадцяти Дубів, садиби Макінтошів і хатини Слеттері, вона просто страхалася дізнатись правду. Та краще все-таки знати бодай і найгірше, аніж потерпати від здогадів. Передусім вона вирішила з’їздити до Фонтейнів — але не тому, що вони найближчі сусіди, а тому, що сподівалася застати там доктора Фонтейна. Мелані потребувала лікарської допомоги. Одужувала вона занадто повільно, і бліда її неміч непокоїла Скарлет.
Отож як рана на нозі трохи стухла й можна було взути пантофлю, вона осідлала коня янкі. Одну ногу встромила в укорочене стремено, другу перекинула через луку, щоб було схоже, як на жіночому сідлі, й пустила коня через поле в напрямку до Мімози, у глибині душі побоюючись побачити там попелище.
Проте, на її подив і радість, отинькований жовтим будинок серед мімозових деревцят стояв цілісінький. Скарлет огорнула тепла радість мало не до сліз, коли назустріч їй вибігли з дому три жінки з родини Фонтейнів, вітаючи її щирими словами й поцілунками.
Але коли вщухли перші емоційні вигуки й усі разом пройшли до їдальні, Скарлет відчула холодок поза спиною. Янкі не дійшли до Мімози, бо вона лежала осторонь головної дороги, тим-то у Фонтейнів і худоба, і харчі збереглися, хоча над Мімозою зависла така сама гнітюча тиша, як і над Тарою, і над усією околицею. Раби всі — за винятком чотирьох жінок з хатньої челяді — порозбігались, наполохані наближенням янкі. У садибі не лишилося жодного чоловіка, коли не рахувати Джо, синка Селлі, який ще не вийшов із пелюшок. В усьому великому будинку мешкало їх троє: бабця Фонтейн, якій було за сім десятків, її невістка, і досі звана Молодою Господинею, хоч вона вже мала більш як п’ятдесят років, і Селлі, якій нещодавно минуло двадцять. До сусідських садиб було далеченько, сподіватись, що хтось їх оборонить, вони не могли, але якщо їх і доймав страх, з їхнього вигляду ніхто б цього не сказав. Мабуть, це тому — подумала Скарлет — що Селлі й Молода Господиня надміру бояться своєї порцеляново-крихкої, але заповзятої бабці, щоб нарікати на щось. Скарлет і сама трохи її остерігалася, бо стара мала гостре око й ще гостріший язик, у чому Скарлет уже не раз переконувалася на власному досвіді.
Вони були не кревні між собою і надто різного віку, але спільні переживання й знегоди зблизили їх. Усі троє носили пофарбовані в домашніх умовах жалобні сукні, всі були виснажені, заклопотані й зажурені, і хоч цієї гіркоти жінки не виявляли ні насупленістю, ні бідканням, вона відчувалася за їхніми усмішками й словами вітання. Адже раби їхні розбіглися, гроші знецінилися, Джо — чоловік Селлі — загинув під Геттісбергом, і Молода Господиня теж овдовіла — доктора Фонтейна-молодшого скосила дизентерія у Віксбурзі. Двоє її синів, Алекс і Тоні, були десь у Вірджинії, і ніхто не знав, чи живі вони ще, а старий доктор Фонтейн відступив з кіннотою Вілера.
— Старому дурневі стукнуло вже сімдесят три роки, а він корчить молодика, хоч ревматизм обсів його, як блохи, кнура обсідають,— сказала бабця, насправді горда своїм чоловіком, що видно було з блиску у неї в очах.
— А чи не маєте ви яких новин про Атланту? — спитала Скарлет, коли вони зручно розсілися в їдальні.— Ми в Тарі відрізані від усього світу.
— Отакої, дитятко,— озвалася Стара Господиня, як звичайно беручи розмову на себе.— У нас же таке саме становище, як і у вас. Ми тільки знаємо, що Шерман таки захопив усе місто.
— Он як. А що він тепер робить? Де йдуть бої?
— А звідки три самотні жінки можуть про це знати в сільській глушині, коли вони вже стільки тижнів ні газети не бачили, ні листа не одержували? — сухо зауважила стара леді.— Одна наша негритянка чула щось від другої негритянки, та розмовляла з третьою, що побувала у Джонсборо,— ото й усі наші новини. Янкі буцімто розташувалися в Атланті на перепочинок — і люди, і коні,— тільки хто зна, чи це правда. Хоча передихнути їм таки не завадить після того, як наші добре їх поскубли.
— Подумати лишень — ви вже так давно у Тарі, а ми й не знали! — докинула Молода Господиня.— Я пробачити собі не можу, що не під’їхала подивитись, як там у вас! Та коли негри порозбігалися, ми мали тут так багато роботи, що я ніяк не могла відлучитись. Хоч якось треба було урвати часину. Не по-сусідському це у мене вийшло. Правда, ми гадали, що янкі спалили Тару так само, як і Дванадцять Дубів, і будинок Макінтошів, і що всі ваші переїхали до Мейкона. Ми й не уявляли, що ви, Скарлет, вернулися додому.
Цю мить втрутилась стара:
— Та й як ми могли думати, що Тара вціліла, коли ваші негри прибігли сюди такі настрашені, аж очі вибалушили, і сказали, що янкі збираються спалити ваш дім?
— І ми звідси бачили...— почала була Селлі.
— Перепрошую, але я ще не скінчила,— урвала її Стара Господиня.— І вони сказали, що янкі стали табором у вас на плантації, і що всі ваші збираються до Мейкона. І тієї ж ночі ми побачили заграву над вашим маєтком — горіло кілька годин, і це так налякало наших дурних чорнюків, що вони порозбігалися хто куди. А що там у вас спалили?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Звіяні вітром. Книга 1» автора Маргарет Мітчелл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 72. Приємного читання.