Розділ «Частина третя»

— Я вже рушаю,— сказав він.— Мені п’ять миль іти пішки. Скарлет, загорніть мені там щось перекусити. Що знайдеться.

Поцілувавши Мелані на прощання, він спустився в кухню, де Скарлет загортала для нього в хустинку кукурудзяного коржа й кілька яблук.

— Дядечку Генрі, то... то становище таки справді серйозне?

— Серйозне? Боже всемогутній, ще й як! Не будьте наївнятком. Наші діла швах.

— То ви гадаєте, вони доберуться й до Тари?

— Що за...— почав він, роздратований жіночою звичкою думати про суто приватні речі, коли на карту поставлено щось незмірно важливіше. Але, побачивши переляк і пригніченість на обличчі Скарлет, злагіднів.

— Звісно, що ні. Тара за п’ять миль від залізниці, а янкі тільки залізниця й потрібна. Ви, панночко, маєте не більше тями, як курка.— Він раптом урвав мову.— До вас неблизький світ, і я не приходив би сюди глупої ночі, щоб лише попрощатися. Я приніс Меллі прикру новину, але коли побачив, в якому вона стані, не зважився їй сказати. Отож я полишу цю справу на вас, Скарлет, щоб ви їй переказали.

— Що, Ешлі?.. Невже ви щось таке чули?.. Що він... неживий?

— Ото — звідки б я міг почути про Ешлі, стоячи в шанцях по самий зад у багнюці? — роздратовано відказав старий джентльмен.— Ні, ця новина про його батька: Джон Вілкс загинув.

Скарлет раптом опустилася на табуретку з напівзагорнутим сніданком у руці.

— Я прийшов сказати про це Меллі... Але не зважився. Тож мусите ви це зробити. І віддасте їй оці речі.

Він видобув з кишені важкого золотого годинника з металевими брелоками, невеличку мініатюру давно померлої місіс Вілкс і пару масивних золотих запонок. Тільки впізнавши годинника, що його вона так часто бачила в руках Джона Вілкса, Скарлет нарешті усвідомила, що батька Ешлі таки справді не стало. Це її так приголомшило, що несила була ні плакати, ні озватися словом. Дядечко Генрі кахикнув і переступив з ноги на ногу, силкуючись не зустрітися зі Скарлет очима, щоб і собі не розслабитись.

— Він був мужнім, Скарлет. Скажете це Меллі. Скажете їй, щоб так і написала його дівчатам. І добрим солдатом, попри свій вік. Його вбило снарядом. Поцілило саме в нього і в коня. Конячку так роздерло, що я мусив пристрелити бідолашну... Симпатична була кобилка. Ви вже самі, може, напишете про це місіс Тарлтон. Вона так любила цю кобилку. І загорніть уже, що там маєте для мене, дитя. Мені пора. Та не переймайтеся дуже так, дорогенька. Хіба для старого чоловіка може бути краща смерть, ніж на полі бою, пліч-о-пліч з молодими?

— Та йому взагалі не треба було вмирати! Він не повинен був іти на війну! Він мав би жити й доглядати внука, а потім спокійно померти у себе в ліжку. І навіщо він пішов у військо? Він не згоден був з відокремленням Півдня, він ненавидів війну і...

— Багато хто думає так само, та що з того? — Дядечко Генрі сердито висякався.— Думаєте, мені в моєму віці дуже приємно підставляти себе під кулі янкі? Але порядна людина не має зараз іншого вибору. Поцілуйте мене на прощання, дитя, і не журіться за мною. Я перебуду якось цю війну.

Скарлет поцілувала його, й він вийшов; вона чула, як він спустився сходинками з веранди в ніч, чула, як брязнула клямка на хвіртці. Якусь хвильку вона стояла непорушно, дивлячись на пам’ятку по Джонові Вілксу у себе в руці. А тоді рушила нагору повідомити про все Мелані.

Наприкінці липня прийшла лиха звістка, перед якою перестерігав дядечко Генрі,— що янкі знову півколом завернули на Джонсборо. Вони перетяли залізницю в чотирьох милях за містом, але кавалерія південців їх відбила, після чого саперні частини, упріваючи під спекотним сонцем, відновили колію.

Скарлет не знаходила собі місця від тривоги. Три дні минуло в чеканні, страх у неї в серці все зростав. А потім вона одержала заспокійливого листа від Джералда. Ворог не дійшов до Тари. Відгомін битви вони чули, але жодного янкі не бачили.

У листі Джералд так хвальковито й захоплено змальовував, як очистили залізницю від янкі, що хтось би подумав, наче то він сам усього й домігся. На трьох сторінках він розписував хоробрість конфедератів і лише наприкінці коротенько згадав, що Керрін хвора. Місіс О’Гара гадає, що це тиф. Вона не дуже заслабла, тож нехай Скарлет не тривожиться, і щоб ні в якому разі не надумала приїздити до Тари, навіть якщо знов пустять поїзди. Місіс О’Гара тепер дуже рада, що Скарлет і Вейд не вернулися додому, коли почалась облога. Місіс О’Гара сказала, щоб Скарлет сходила до церкви й помолилася за швидше одужання Керрін.

Читаючи ці рядки, Скарлет відчула докори сумління, бо вже кілька місяців не заглядала до церкви. Колись це їй здалося б смертним гріхом, але тепер така недбалість уже менше разила. Проте, виконуючи материну волю, вона пішла до себе в кімнату й швиденько прочитала молитву. Підвівшись із колін, Скарлет, однак, не відчула тієї полегкості, яку молитва давала їй давніше. Від якогось часу їй почало здаватися, що Господь перестав дбати про неї, так само як і про конфедератів та Південь, отож даремні ці мільйони молитов, з якими звертаються до нього.