Розділ «Частина третя»

— Але Джо вже нема в нас. Тепер у нас...

— Мовчи, бевзю! Хочеш нагнати страху дамам?

— Янкі, пані, ніколи не візьмуть цього міста.

— А чого б вам, леді, не перебратись до Мейкона чи ще куди, де безпечніш? Хіба у вас нема десь там родичів?

— Янкі, правда, не захоплять Атланти, але жінкам тут буде непереливки, як янкі напосядуть.

— Стрілянина страшна буде.

Наступного дня під теплим парним дощем переможене військо тисячною масою ринуло через місто — люди йшли знеможені від голоду і втоми, виснажені боями й відступами впродовж двох з половиною місяців, і з ними схожі на городніх опудал сухоребрі коні, що тягли гармати та зарядні ящики, абияк прикріплені до лафетів обривками мотуззя або пасками з сириці. Проте це не був відступ безладним натовпом, це не була втеча. Вони йшли колонами, зберігаючи бадьорий вигляд, попри всі свої лахмани, а обстріпані червоні бойові стяги майоріли під дощем. Бувалець Джо навчив їх, що відступ — такий самий важливий стратегічний маневр, як і наступ. Зарослі бородами, обшарпані, вони затопили Персикову вулицю, виспівуючи «Меріленде, Меріленде!», і ціле місто виходило їм назустріч. З перемогою чи поразкою вони прийшли, але це були їхні солдати.

Міліція штату, яка ще недавно вирушала на фронт, хизуючись новенькою уніформою, тепер нічим не різнилася від решти війська, така вона стала брудна й зашоргана. Та й в очах у міліціантів з’явилося щось нове. Три роки постійних виправдовувань і пояснень, чому вони не на фронті, були вже позаду. Тепер, скуштувавши пороху, вони відчули в собі певність. Багато хто з них відпокутував дозвільне життя драматичною смертю. А живі зробилися ветеранами, нехай і швидкоспеченими, але все-таки ветеранами, які чесно виконували свій обов’язок. Вони шукали очима знайомих серед городян, дивилися на них впевненим і гордим поглядом. Тепер вони могли високо підносити голову.

Проходили літні чоловіки та юнаки з внутрішньої гвардії, діди з сивими бородами насилу переставляли ноги від перевтоми, юнаки мали заклопотані обличчя підлітків, що їх життя передчасно обтяжило проблемами дорослого світу. Скарлет побачила серед них Філа Міда й ледве розпізнала його, так він почорнів від пороху й бруду, так схуд лицем від напруги й утоми. Поруч з ним прокульгав дядечко Генрі з непокритою головою під дощем, на плечах маючи стару церату з вирізом для голови. Дідок Меррівезер їхав на лафеті, завинувши босі ноги клаптями коца. Але Джона Вілкса Скарлет не добачила, хоч і як намагалася виловити його поглядом.

Джонстонові ветерани, на відміну від інших, ішли, не показуючи втоми й виснаження, за три роки війни привчившись ніколи не втрачати бадьорості,— у них ще ставало духу підморгувати й махати рукою гарненьким дівчатам або підпускати шпильки на адресу чоловіків, які досі були не у військовій формі. Вони прямували до шанців, що оперізували місто — не до мілких нашвидку викопаних канав, а до справжніх земляних укріплень, завглибшки по груди, обкладених мішками піску і з понатицяним угорі кіллям. Миля за милею ці траншеї тяглися навколо міста — руді шпарини шанців з рудими ж насипами поверху, приготовлені для тих, хто мав тут зайняти оборонні позиції.

Городяни вітали вояків так, наче ті поверталися з перемогою. Страх опосів кожне серце, але тепер, коли вони знали всю правду, коли сталося найгірше й війна підступила до самого їхнього подвір’я, місто змінилося. Не було ані паніки, ані істерії. На обличчі не показували того, що гнітило серце. Кожен виглядав бадьорим, хоч і силувана була та бадьорість. Кожен намагався мужньо і з вірою дивитися в обличчя солдатам. Кожен повторював слова Бувальця Джо, сказані перед тим, як його зняли з командування: «Я можу утримувати Атланту довіку».

Тепер, коли довелося відступити й генералові Гуду, чимало з’явилося й серед цивільних таких, що хотіли б, як і солдати, повернення Джонстона, тільки вони не важились висловлювати це вголос, задовольняючись тим, що підбадьорювали себе висловом Бувальця Джо:

«Я можу утримувати Атланту довіку».

Гуд відкинув обережну тактику генерала Джонстона. Він нападав на янкі зі сходу, нападав з заходу. Шерман кружеляв довкола Атланти, мов боксер, що вишукує вразливе місце на тілі суперника, і Гуд вирішив не сидіти у своїх шанцях, віддавши ініціативу в руки янкі. Він сміливо вийшов їм назустріч і запекло атакував їх. Бої під Атлантою та Езра-Черчем тривали кілька днів, і були вони такі серйозні, що порівняно з ними битва над Персиковим струмком здавалася легенькою перестрілкою.

Однак янкі все не відступалися. Вони зазнали тяжких втрат, але могли собі це дозволити. І весь час їхні батареї обстрілювали Атланту, вбивали людей у домівках, зривали дахи з будівель, робили величезні вирви посеред вулиць. Городяни ховалися хто де міг — у погребах, у викопаних ямах, у неглибоких тунелях на залізничних переїздах. Атланта була в облозі.

За одинадцять днів, відколи генерал Гуд прийняв командування, він втратив майже стільки ж чоловік, скільки Джонстон за сімдесят чотири дні боїв та відступів, а місто тим часом обложили з трьох боків.

Залізниця від Атланти до Теннессі тепер уся була в руках у Шермана. Його армія перетяла колію, яка сполучала Атланту з Алабамою на південному заході, і стояла вже по другий бік залізничної лінії на схід. Вільною залишилася тільки залізниця на південь, до Мейкона й Саванни. Місто затовпили солдати, переповнили поранені й біженці, і ця єдина лінія не могла задовольнити навіть найпекучіших потреб обложеного міста. Допоки, однак, ця дорога була відкрита, Атланта могла триматись.

Скарлет пойняло жахом, коли вона усвідомила, якого значення набула залізнична лінія на південь і як запекло Шерман намагатиметься її захопити, як відчайдушно оборонятиме її Гуд. Ця ж бо лінія проходить через рідну округу Скарлет, через Джонсборо. А Тара від центру округи всього за п’ять миль! Проти Атланти, цього гуркітливого пекла, Тара здавалася райським тихим закутком, але ж від Джонсборо Тара була всього за п’ять миль!

У день битви за Атланту Скарлет і багато інших дам сиділи на пласких дахах комор і, затінившись маленькими парасольками, спостерігали за ходом бойових дій. Але кали перші снаряди стали падати на вулиці міста, вони поховались у погреби, і того ж вечора почалася справжня втеча жінок, дітей і старих з міста. Прямували втікачі до Мейкона, і багато хто, кому в той вечір пощастило сісти на поїзд, уже разів п’ять-шість здійснював цю подорож при кожному черговому відступі Джонстона від Долтона. Але якщо поверталися вони до Атланти з сякими-такими речами, то цим разом вибирались, майже нічого з собою не взявши. У більшості були в руках лише невеликий саквояж та скромний сніданок у вузлику. І тільки часом трапляли на очі перелякані челядники, що несли срібні дзбанки, ножі й виделки чи родинні портрети, вцілілі після попередньої втечі.

Місіс Меррівезер і місіс Елсінг відмовилися виїжджати, їх потребували у шпиталі, і крім того, як вони гордо ознаймили, ніякі янкі їм не страшні й не примусять їх покинути рідні домівки. Але Мейбел з дитиною та Фенні Елсінг виїхали до Мейкона. Місіс Мід уперше за все своє подружнє життя виявила непокору й категорично відмовилась сісти в поїзд, чого вимагав чоловік. Її послуги ще знадобляться йому — так вона твердила. До того ж неподалік звідси у шанцях Філ, і їй треба бути тут на випадок, якщо...