Розділ «Частина третя»

— Ну як там? Як там?

І від усіх чула відповідь:

— Хто й зна, пані. Поки що неясно.

Настала ніч, але задуха не спадала. У повітрі — ані шелесне, а від соснових смолоскипів, що їх тримали негри, було ще й гарячіше. Пилюка забивала Скарлет ніздрі, сушила губи. Її блідо-бузкове ситцеве плаття, недавно випране й тільки вранці накрохмалене, досі вже просякло кров’ю, брудом і потом. Ось це й мав на увазі Ешлі, коли писав, що війна — не слава, а бруд і страждання.

Утома надавала всьому навколишньому нереального вигляду, як у кошмарному сні. Не могло усе це діятися насправді, а якщо таки діялося, то світ хіба збожеволів. Бо інакше чого б вона стояла тут, на мирному подвір’ї тітоньки Туп, серед миготливого світла, й остуджувала водою тіла своїх залицяльників у передсмертну їхню хвилину? З них і справді багато хто залицявся був до неї, і тепер, упізнаючи її, силувався всміхнутись. Чимало було її знайомих серед тих, які, шкультигаючи, добиралися сюди темною курною дорогою, дехто з них і помирав тут у неї на очах, і москіти густо обсідали їхні закривавлені обличчя. А з багатьма ж ними вона танцювала й сміялася, грала їм музику й співала, піддражнювала їх, підохочувала й навіть кохала — нехай і трошки...

На дні воза, запряженого мулами, під купою тіл вона побачила ледь живого від рани в голову Kepi Ешберна. Але витягти Kepi звідти, не потривоживши шістьох інших поранених, вона не змогла, і його відвезли до шпиталю. Згодом вона почула, що він помер ще до того, як потрапив на очі лікареві, і невідомо де була його могила. Дуже багатьох цього місяця ховали в неглибоких, поспіхом викопаних ямах на Оклендському кладовищі. Мелані ще переживала, що вони не мають бодай пасма волосся Kepi, аби переслати його матері в Алабаму.

Задушливій ночі усе не було кінця, у Скарлет і тітоньки Туп спина боліла й ноги підгиналися з утоми, і вони знов і знов питали у новоприбульців:

— Ну як там? Як там?

І після довгий годин дочекалися нарешті відповіді — відповіді, яка змусила їх побіліти й вражено втупитись одна в одну:

— Ми відступаємо.

— Нас відкидають.

— Їх у сто разів більше, як нас.

— Янкі відрізали кінноту Вілера біля Декейтера. Йому треба підмоги.

— Наші ось-ось будуть у місті.

Скарлет і Туп вражено вхопились одна за одну, щоб не впасти.

— То це... янкі сюди підходять?

— Атож, мем, підходять, тільки далеко вони не зайдуть.

— Не переймайтесь так, міс, Атланти вони не візьмуть.

— Це правда, мем, у нас шанців круг міста на мільйон миль.

— Я сам чув, як Бувалець Джо казав: «Я можу утримувати Атланту довіку».