— З містером Вілксом? — Скарлет сторопіла. Батькові Ешлі було під сімдесят.— А де ж він сам?
— Ззаду, де остання гармата, міс Скарлет. Отам ззаду.
— Я перепрошую, леді. Рушай, хлопче!
Скарлет хвилину стояла без руху по кісточки в багнюці, повз неї сунули гармати. «Та ні ж! — думала вона.— Цього не може бути. Він застарий. І так само проти війни, як і Ешлі!» Вона відступила на узбіччя і стала пильно придивлятись до облич тих, хто проїздив дорогою. Нарешті, коли серед хлюпоту багнюки й грюкоту з’явилась остання гармата, вона побачила його випростану щупляву постать з мокрим сивим волоссям, що спадало аж до шиї,— він невимушено сидів верхи на малій каштануватій кобилі, яка так граціозно ступала між калюж, немов леді в атласній сукні. Та це ж Неллі! Неллі — кобила місіс Тарлтон! Найбільша улюблениця своєї господині!
Помітивши Скарлет серед багнюки, містер Вілкс засяяв радісною усмішкою, зупинив коня, скочив на землю й підійшов до неї.
— Я дуже хотів побачитися з вами, Скарлет. У мене купа доручень до вас від ваших родичів! Але не було часу. Ми тільки вранці приїхали сюди і вже, як бачите, рушаємо далі.
— Ой, містере Вілкс! — скрикнула вона, розпачливо хапаючи його за руку.— Не їдьте! Чому саме ви повинні?
— Ага, то ви гадаєте, я надто старий! — усміхнувся він, і та усмішка була чисто як в Ешлі, тільки зморщок більше на обличчі.— Для піших переходів, я, можливо, таки застарий, але їхати верхи й стріляти ще можу. А місіс Тарлтон була така люб’язна, що позичила мені Неллі, тож конячка у мене добра. Маю надію, що з Неллі нічого не станеться, бо інакше я не зможу вернутись додому і показатися на очі місіс Тарлтон. Неллі — остання конячка, яка у неї була.— Він говорив ці слова всміхаючись, щоб розвіяти страхи Скарлет.— Ваші мама, й тато, й сестрички почувають себе добре і передають вам вітання. А ваш тато мало не вирушив сьогодні разом з нами на війну.
— Ой, ні! — скрикнула перелякана Скарлет.— Тільки не тато! Йому ж не можна!
— Не можна, а проте він збирався. Звичайно, марширувати зі своїм скаліченим коліном йому незмога, але він мав намір приєднатися до кінноти. Ваша мама погодилась, однак за умови, що він вільно перемахне через огорожу вигону, бо, як вона сказала, в армії ще й не такі, може, перепони доведеться брати. Ваш тато подумав, що це йому заіграшки, але — чи ж повірите? — коли його кінь підскочив до огорожі, то став, мов укопаний, і ваш тато перевертом полетів уперед! Лише дивом він не скрутив собі в’язів! Але ж ви знаєте, який він затятий. Тільки звівся на ноги, сів верхи й знову погнав коня на огорожу. Отож чи повірите, Скарлет,— кінь тричі скидав його, поки врешті місіс О’Гара з Порком якось уклали його в постіль. Він був просто у знетямі й присягався, що це все ваша мама наврочила йому. Ні, для діючої армії він таки непридатний. Але вам, Скарлет, нема чого тут соромитись. Кінець кінцем хтось же мусить лишатися вдома й вирощувати хліб для війська.
Скарлет зовсім цього не соромилась, а просто відчула величезну полегкість.
— Індію з Душкою я відіслав до Берів у Мейкон, і тепер містер О’Гара наглядає і за Дванадцятьма Дубами... Ну, я мушу вже їхати, голубонько. Дозвольте, я поцілую ваше гарненьке личко.
Скарлет підставила йому уста, а в самої аж грудка підкотилась до горла. Вона так любила містера Вілкса! А колись — давно-давно! — мріяла стати його невісткою.
— Цей ось поцілунок передайте тітоньці Дріботуп, а цей — Мелані,— сказав він, ще два рази легенько доторкаючись її губами.— Як вона, Мелані, почуває себе?
— Нічого, добре.
— Ох, як би мені хотілося побачити свого першого онука! — Його задумливі сірі очі були звернені до Скарлет, але дивилися крізь неї і повз неї, як то й з Ешлі бувало, наче він прозирав у якийсь незвісний нікому світ.— Прощавайте, голубонько.
Він скочив у сідло й погнав кобилу легким чвалом — капелюх у руці, срібне волосся відкрите мжичці. Скарлет вернулась на своє місце біля Мейбел та місіс Мід, і лише тут до неї дійшов справжній сенс його останніх слів. Пойнята забобонним страхом, вона перехрестилася й спробувала проказати молитву. Він говорив про смерть достоту так само, як давніше Ешлі, і ось тепер Ешлі... Ніхто й ніколи не повинен говорити про смерть! Згадувати смерть — це спокушати провидіння. Коли жінки всі втрьох верталися під дощем назад до шпиталю, Скарлет подумки молилася: «Пощади його, Господи. Пощади його й Ешлі!»
Відступ від Долтона до гори Кеннесоу тривав від початку травня до половини червня, і коли настали спекотні й дощові червневі дні, а Шерман так і не зміг вибити конфедератів з крутих осклизлих схилів, надія знову ожила в серцях мешканців Атланти. Люди побадьорішали й прихильніше стали відгукуватись про генерала Джонстона. Коли ж дощовитий червень змінився ще дощовитішим липнем, а конфедерати, відчайдушно обороняючись зі своїх укріплень на схилах гори, все не пропускали Шермана далі, атлантців охопили невтримні веселощі. Надія вдарила їм у голову, як шампанське. Ура! Ура! Ми зупинили їх! Спалахнула справжня епідемія вечірок та балів. Коли до Атланти бодай тільки на одну ніч прибував з фронту гурт воїнів, на честь їх влаштовувано обід з танцями опісля, і дівчата — по десятеро на кожного військового — одна перед одною домагалися права потанцювати з ними.
Атланту вщерть затовпили приїжджі: біженці, родичі поранених, що лежали у шпиталях, дружини й матері тих, що билися на узгір’ях,— вони хотіли бути ближче до своїх на випадок, якщо тих поранять. Крім того, цілі зграйки дівчат насунули на місто з усієї округи, де не лишилося жодного чоловіка віком від шістнадцяти до шістдесяти років. Тітонька Туп вельми несхвально дивилася на цих осіб, вважаючи, що вони прибули до Атланти лише з наміром роздобутися на жениха; вражена безсоромністю їхньою, вона запитувала себе: куди це котиться світ? Скарлет теж їх не схвалювала. Її аж ніяк не тішило суперництво цих шістнадцятиліток, рожеві щічки й осяйні усмішки яких примушували забувати, що вони вдягнені у двічі перелицьовані сукні й узуті в латані-перелатані черевички. Сама вона мала гарніші й новіші туалети, ніж у більшості дам,— завдяки Ретові Батлеру, що з останнього свого плавання привіз для неї нові тканини, але годі було заперечити, що їй уже дев’ятнадцять і вона вже не помолодшає, а чоловіків більше ваблять ці дурненькі дівчиська.
Куди вже їй, удові з дитиною, змагатися з цими юними вертихвістками, думала Скарлет. Щоправда, її саму в ці піднесені дні власне вдівство та материнство обтяжували менше, ніж будь-коли. Вдень заклопотана у шпиталі, а ввечері заморочена танцями, вона рідко навіть бачила Вейда. А часом і взагалі надовго забувала, що в неї є дитина.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Звіяні вітром. Книга 1» автора Маргарет Мітчелл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 11. Приємного читання.