Розділ 7

— Калеб, — сказав нарешті ґном, шморгнувши носом, — у землі під берізкою спить, далеко від його укоханих верхівок та гори Карбон. Як Чорні на нас над Іною налетіли, занадто повільно ногами він переступав, до лісу не добіг… Отримав по голові мечем, а як упав, то затикали його рогатинами. Ну, веселіше, ми вже його оплакали, годі вже. Краще б нам радіти. А ви, дивлюся, у комплекті з сум’яття в обозі вийшли. Та що там, навіть збільшена дружина, як бачу.

Кагір легенько схилив голову під уважним поглядом ґнома, але нічого не сказав.

— Ну, сідайте, — запросив Золтан. — Ми тут овечку печемо. Зустріли ми її пару днів тому, самотню і смутну, тож не дали ми їй злою смертю загинути, з голоду чи у вовчій пащі, зарізали милосердно й на страву переробляємо. Сідайте. А тебе, Регісе, я на хвильку відійти прошу. Ґеральте, дозволь і ти.

За штабелем сиділи дві жінки. Одна годувала груддю немовля, побачивши їх, відвернулася скромно. Трохи далі молода дівчина із рукою, перев’язаною не дуже чистими ганчірками, бавилася на піску із двома дітьми. Цю відьмак упізнав відразу, як тільки та підвела на нього затуманені, байдужі очі.

— Одв’язали ми її від возу, як той уже палав, — пояснив ґном. — Трохи бракувало, щобвона закінчила так, як хотів отой завзятий на неї жрець. Вогняне хрещення усе ж прийшло. Лизнуло її полум’я, припекло до живого м’яса. Ми перев’язали її, як зуміли, помазали салом. Але воно — до жопи дверці. Цирульнику, якби ти міг…

— Негайно.

Коли Регіс хотів розгорнути пов’язку, дівчина заскавчала, відсовуючись і заслоняючи обличчя здоровою рукою. Ґеральт наблизився, аби її притримати, але вампір стримав його жестом. Заглянув глибоко у безумні очі дівчини, і та відразу заспокоїлася, обм’якла. Голова її легенько схилилася на груди. Навіть не здригнулася, коли Регіс обережно відклеїв брудну ганчірку й помазав обпечену руку маззю, що гостро й дивно пахла.

Ґеральт відвернув голову, подивився на обох жінок, на двох дітей, потім на ґнома. Золтан відхаркнув.

— На баб і те двійко малоліток, — пояснив він упівголоса, — натрапили ми вже тут, в Анґрені. Загубилися вони, тікаючи, самі були, настрахані й голодні, ну то й пригорнули ми їх, опікуємося ними. Якось так вийшло.

— Якось так вийшло, — повторив Ґеральт, легенько посміхаючись. — Ти невиправний альтруїст, Золтане Хіваю.

— У кожного є якісь вади. Ти ж і далі до тієї своєї дівчини на допомогу поспішаєш.

— Далі. Хоча справи ускладнилися.

— Через того нільфгардця, що раніше за тобою слідкував, а зараз пришлюзувався до компанії.

— Почасти. Золтане, звідки ці втікачі? Від кого вони тікали? Від Нільфгарда чи білок?

— Важко зрозуміти. Дітлахи хрін там знають, баби якось малоговіркі й тримаються від нас подалі, хоча б — здавалося. Вилаєшся при них, перднеш не подумавши, то як ті буряки червоніють… Не важливо. Але ми зустріли інших біженців, лісорубів, від них ми знаємо, що тут Нільфгард гуляє. Хіба старі наші знайомі, загін, що зі сходу прийшов, з-за Іни. Але начебто є тут і підрозділи, які з півдня прийшли. З-за Яруги.

— Із ким б’ються?

— Ото є загадкою. Лісоруби про армію говорять, яку якась Біла Королева веде. Ота королева Чорних і лупцює. Начебто навіть на той берег Яруги зі своїм військом переходила, несе на імперські землі вогонь і меч.

— Про які війська може йтися?

— Уяви не маю, — Золтан почухав вухо. — Бач, тут щодня якісь збройні копитами пил мішають, але ж ми не питаємо, хто вони. У кущах ховаємося…

Розмову перервав Регіс, що упорався саме із обпеченою рукою дівчини.