Розділ 4

Птахи, як завжди, випередили схід сонця, наповнивши сіру імлисту тишу світанку вибухом цвірінькання. Як завжди, першими готовими у дорогу були мовчазні жінки з Кернів і їхні діти. Настільки ж швидким й енергійним виявився цирульник Еміель Регіс, приєднавшись із подорожньою коцюбою та шкіряною торбою на плечі. Решта компанії, яка вночі розправлялася із дистилятом, не була такою бадьорою. Уранішній холод розбудив і привів пияків до тями, але не зумів цілковито зняти результати дії мандрагорового самогону. Ґеральт очуняв у кутку мазанки із головою на подолі в Мільви. Золтан і Любисток, обійнявшись, лежали на купі альраунового коріння та хропіли так, що аж хиталися в’язанки зілля, що висіли на стінах. Перціфаль знайшовся за халупою, згорнутий у клубок у кущі черемхи, накритий солом’яним віхтям, що служило Регісу для витирання чобіт. Уся п’ятірка явно, хоча й по-різному, виказувала симптоми втоми й інтенсивно вгамовувала спрагу біля джерельця.

Утім, коли розвіявся туман і червона куля сонця загорілася у кронах сосен і ялинок Фен Карну, компанія уже була у дорозі, жваво маршируючи між курганами. Вів Регіс, за ним крокували Перціфаль і Любисток, підбадьорюючи себе у два голоси баладою про трьох сестер і залізного вовка. За ними тупотів Золтан Хівай, тягнучи на вуздечці червоно-брунатного жеребчика. Ґном знайшов у халупі цирульника вузлувату палицю з ясеневого дерева, а тепер він валив нею в усі менгіри, коло яких проходив, і зичив давно померлим ельфам вічного відпочинку, а Фельдмаршал Дуда, що сидів у нього на плечі, шорошив пір’я і час від часу скреготів: неохоче невиразно і якось непереконливо.

Наймеш стійкою до альраунового дистиляту виявилася Мільва. Марширувала вона із явними проблемами, була спітнілою, блідою і злою, наче оса, не відповідала навіть на щебетання дівчинки із кісками, яку везла вона на сідлі вороного. Ґеральт навіть не намагався нав’язати розмову, та й сам він був не в найкращому настрої.

Туман, а також проспівані голосними, хоча й дещо пропитими голосами куплети про залізного вовка призвели до того, що на купку селян вони наткнулися раптово і без попередження. Хлопи ж їх чули вже здалеку й чекали, стоячи нерухомо серед закопаних у землю монолітів, а землисті сіряки чудово їх маскували. Золтан ледь-ледь не зацідив одному з них палицею, сприйнявши того за надгробок.

— Ого-го-го! — крикнув він. — Вибачте, люди! Я вас не помітив. День добрий! Вітаю!

Десяток хлопів нескладних хором пробурчали відповідь на привітання, похмуро роздивляючись компанію. У руках селяни стискали лопати, кирки й сажневої довжини загострені кілки.

— Вітаю, — повторив ґном. — Здається, ви ж з табору над Хотлі. Я правий?

Замість відповіді один із хлопів вказав іншим на коня Мільви.

— Вороний, — сказав. — Бачте?

— Вороний, — повторив другий і облизнув губи. — І справді вороний. У самий раз буде.

— Га? — Золтан помітив погляди й жести. — Ну, вороний. І що з того? Воно ж кінь, не жирафа, дивуватися нічому. Що ви тут робите, кумов’я, на цьому цвинтарі?

— А ви? — хлоп окинув компанію похмурим поглядом. — Що ви тут робите?

— Купили ми тут землю, — ґном глянув йому просто в очі й стукнув палицею об менгір. — І міряємо кроками, чи не ошукали нас в акрах.

— А ми тут вомпера шукаємо!

— Кого?

— Вомпера, — повторив чітко найстарший із хлопів, чухаючи чоло під жорстким від бруду повстяним ковпаком. — Десь тута він лігво своє мусить мати, проклятник. Осинових кілків ми настругали, як знайдемо поганця, то проб’ємо його, шоби вже не встав собі.

— І воду свячену ми маємо у гарнцю-двойчатці, яку нам благословенний жрець позичив! — крикнув охоче другий селянин, демонструючи посудину. — Покропимо кровопивцю, нехай назавжди щезне!

— Ха-ха, — сказав Золтан Хівай з усмішкою. — Полювання, як бачу, повним ходом, широко кроєне й детально підготовлене. Вампір, кажете? Ну то маєте щастя, добрі люди. Ми спеціаліста по упирям у компанії маємо, тож…

Обірвав себе й стиха вилаявся, бо відьмак сильно копнув його у кістку.