Розділ 7

— Якого золота?

— Придивіться до цих дерев, — вампір знову набув зверхнього тону усезнаючого мудреця, який повчає маленьких і недосвідчених. Тон такий йому доводилося набувати досить часто, що трохи злило Ґеральта.

— Ті дерева, — повторив Регіс, — то кедри, явори й сосни анґренські. Дуже цінний матеріал. Усюди тут є плотогони, чия задача сплавляти стовбури униз по річці. Всюди є вирубки, а сокири стукотять удень і вночі. Війна, яку ми спостерігаємо й чуємо, набирає сенсу. Нільфгард, як ви знаєте, зайняв гирло Яруги, Цінтру й Верден, а також Верхній Содден. На цю мить, скоріше за все, ще й Брюґґе й частину Нижнього Соддену. Це означає, що дерево, яке сплавляється з Анґрену, вже йде на імперські тартаки й верфі. Тож північні королівства намагаються стримати сплав, Нільфгард же, навпаки, бажає, аби рубали й сплавляли якнайбільше.

— А нам, як завжди, не пощастило, — кивнув Любисток. — Бо нам треба у Каед Ду, саме через самісінький центр Анґрену й цієї дров’яної війни. Немає, зараза, іншого шляху?

***

Те саме питання, нагадав собі відьмак, вдивляючись у сонце, що заходило над Яругою, я поставив Регісу, як тільки гупання копит стихло вдалині, все заспокоїлося і ми зуміли врешті вирушити у подальший шлях.

***

— Інша дорога до Каед Ду? — замислився вампір. — Щоб оминути узгір’я, зійти зі шляху військ? Авжеж, така дорога є. Не дуже вигідна й не дуже безпечна. Довша. Але військ, гарантую, ми там не зустрінемо.

— Говори.

— Ми можемо звернути на південь і спробувати перейти через депресію на витку Яруги. Через Їзгіт. Ти знаєш, Їзгіт, відьмаче?

— Знаю.

— Проїжджав ти колись через ліс на глинищах?

— Авжеж.

— Спокій у твоєму голосі, — вампір відкашлявся, — свідчить, здається, що ти приймаєш ту ідею. Що ж, нас п’ятеро, у тому числі відьмак, воїн і лучниця. Досвідчені, два мечі й лук. Замало, щоб протистояти нільфгардському загону, але для Їзгіту повинно вистачити.

Їзгіт, подумав відьмак. Тридцять із чимось квадратних миль боліт і трясовини, що пістрявлять очиськами озер. І похмурі ліси на глинищах, на яких ростуть дивні дерева. У одних стовбури, вкриті лускою, коріння бульбоподібне, наче цибуля, а чим вище — струнке, аж до пласких і густих крон. Інші низькі й кошлаті, сидять на купах покрученого, наче восьминоги, коріння, а на їхніх голих гілках висять бороди моху й засохлих багнистих наростів. Ті бороди завжди рухаються, але то не вітер, а лише отруйний болотний газ. Їзгіт, або Болотняк. Назва «Смердюх» була куди точнішою.

А у трясовинах, у ставочках й озерах, порослих ряскою та мочарами, пульсує життя. Живуть там не тільки бобри, жаби, черепахи й водне птаство. Їзгіт роїться від створінь більш небезпечних, із клешнями, мацаками й хватальними лапками, якими звикли вони хапати, калічити, топити й розшарпувати. Створінь тих стільки, що ніхто ніколи усіх їх не зумів пізнати й класифікувати. Навіть відьмаки. Сам він рідко полював у Їзгіті й узагалі у Нижньому Анґрені. Край той був слабо заселений, нечисленні мешканці на берегах боліт призвичаїлися сприймати потвор як елемент краєвиду. Поважали їх, але рідко спадало їм на думку наймати відьмака, аби той їх винищив. Рідко, але не ніколи. Тож Ґеральт знав Їзгіт і його загрози. Два мечі й лук, — подумав він. — І досвід, моя відьмацька практика. У групі повинно вийти. Особливо якщо я піду в авангарді й буду за всім слідкувати. За гнилими стовбурами, купами водоростей, кущами, травостоєм, рослинами й навіть орхідеями. Бо на Їзгіті навіть орхідея інколи тільки виглядає як квітка, а у реальності вона є отруйним крабопавуком. Треба буде тримати Любистка на короткій шворці, слідкувати, аби він ні до чого не торкався. Тим більше, що не бракує там рослин, що не проти додати до хлорофілової дієти шматок м’яса. Таких, чиї ростки при контакті зі шкірою діють настільки ж результативно, як отрута крабопавука. Ну й газ, аякже. Отруйні випари. Треба подумати про пов’язки на рот та ніс…

— То як? — Регіс вирвав його із задуми. — Приймаєш план?

— Приймаю. Рушаймо.

***

Щось мене тоді підштовхнуло, згадав собі відьмак, аби не говорити решті компанії про проект переправи через Їзгіт. Щоб попросити Регіса, аби він тим теж не хвалився. Сам не знаю, чому я те відтягував. Зараз, коли усе купно й тотально пішло на хрін, я міг би навіяти собі, що вже тоді звернув увагу на поведінку Мільви. На проблеми, які вона мала. На чіткі прояви. Але це не було б правдою. Нічого я не помітив, а на те, що помітив, уваги я не звернув, залишив поза нею. Наче дурень якийсь. І їхали ми далі на схід, затягуючи із поворотом до трясовин.